Постріл в Опері - Лада Лузіна

Звісно, зараз, у 1894-у або -5 році, вона навряд чи зможе пояснити Міші Врубелю, як їй удалося завагітніти від нього – у 1884-у. Але він пригадає її! Він пам'ятав її все життя. Він кохав її! Він, по-дитячому щирий, добрий, безкінечно схильний до самопожертви, візьме її і з «чужою» дитиною! Він обвінчається з нею…

Тому що тут…

«Як я не подумала раніше? Тут…»

Тут, у 1894-у або -5, вона – не Києвиця! А отже, може увійти до свого найулюбленішого, Найпрекраснішого у світі Володимирського собору, забувши про свою «нехорошість», неприкаяність, проклятість…

Забувши про тата? Про Мира? Порушивши обіцянку, яку дала йому? Адже вона не-Києвиця, не зможе його розворожити, а вийшовши заміж за Мішу, не зможе бути з ним.

Забувши про Місто? Київ, якому загрожує небезпека?

Ні.

Ні…

«Може, потім?»

– Стоп! – відігнала вона спокусу з полегшенням. – Як жити? Ми ж в'їдемо в революцію. А це все, кінець. Київ горів десять днів, людей убивали тільки за те, що в них пенсне на носі. А потім Перша світова війна, Друга світова, голодомор 33-го року…

– Так, – сказав Мир. – Я й забув. Але ми можемо виїхати до Парижа.

– Ні.

До Парижа Маша не хотіла і тому вийняла з ридикюля журнал «Ренесанс», зрадівши, що його паперова, стилізована під ретро обкладинка ідеально відповідає місцю й часу.

Отже: «До Царського саду з його пишними клумбами…»

Мир замовк, терпляче перечікуючи, поки Маша прочитає статтю.

…Мабуть, у саду виступав мандрівний цирк або звіринець, тому що з Анєю та її сестричкою Рікою (Іриною) сталася дивна пригода. Вони потрапили до загородки з ведмедем.

У вухах пролунало протяжне вороняче каркання. Жіночий крик: «Зробіть же що-небудь!»

– Усе за найвищим розрядом! – перекрив його догідливий тенор. – Найкращі страви а 1а carte! Будь ласка, ваша ясновельможносте, філейчики з дроздів. Диво які смачні!

Карамельний лакей дивився на Мира з таким обожнюванням, наче був безнадійно закоханий у нього останні двадцять п'ять років.

«Жах оточуючих. Ми дали слово бонні приховати подію від мами», – так згадувала про це Анна Андріївна.

«Цікаво. Отже…»

– Перепели по-генуезьки, прошу-с! І, спеціально для чарівної дами, яйця-кокотт з шампіньйонним пюре. Воістину чудові!

Дама зробила спробу вдячно вклонитися і примітила нараз іще одну даму, за столиком віддалік. Дамочка дивилася на Машу з прожерливою заздрістю. Хоча навряд чи прожерливість стосувалася шампіньйонів, швидше – невимовно вродливого Мира.

«Чому він закоханий у мене?»

– Горілка «Шустовська», «Смирновська», «Московська особлива», коньяк «Відбірний».

– Змилуйтеся, я з дамою, – пробасив Мирослав.

– Є вина. Закордонні: бордоські, італійські…

Якось Л. К. Чуковська зауважила: «Київ – ось веселе, ясне місто, й старовина його не страшна».

«Так, це вірно. Але я не любила дореволюційного Києва. Місто вульгарних жінок», – зізналася Анна Ахматова…

І цим зізнанням вмить налаштувала Машу проти себе.

Ковальова підвела обурений погляд на лакея (що відразу ретирувався).

«Не любити Київ! Хай зараз… Але дореволюційний!»

Звинуватила поглядом яйця-кокотт (що лежали на спеціальній підставці, з виїмками у формі яєць і ручкою у формі голоногої богині).

«Вона б іще сказала, Київ – не Пітер! Та хто вона така?!»

Відвернулася до вікна й таки знайшла там підтримку, в особі Інституту шляхетних дівчат, що вивищувався на горі.

У меню якого яйця іменувалися «курячий фрукт», щоб приховати від шляхетних вихованок неблаговидне походження цього предмета. І в шляхетних стінах якого дівиця Анна Горенко ніколи не навчалася, що дало студентці змогу звинуватити її в поганому вихованні.

«Теж мені аристократка! Дочка інженера. Курсисточка».

– Розтягайчики з трюфелями-с! Дуже непогані.

Але на «розтягайчиках з трюфелями» Ахматовій пробачили:

«Київський Врубель. Богородиця з шаленими очима в Кирилівській церкві. Дні, сповнені такою гармонією, яка, минувши, так до мене і не повернулася» – останній з «київських» записів Анни Ахматової.

Маша не розуміючи струснула головою.

«Не любила Київ» не в'язалося зі «сповненими гармонією днями».

Любов до Мішиних картин – з поганим вихованням.

Києвиця відклала журнал.

Поки вона переживала свої суперечливі стосунки з майбутньою Першою поетесою Росії, Мир встиг остаточно акліматизуватися в Минулому, перекуштував п'ять закордонних вин – «Віно Санто», «Лакримо Крісті», «Болгатур», «Мальвазія», «Кахетинське» – і вибрав останнє.

– Чи не бажаєте скуштувати, мадемуазель Ковальова? – зустрів він її погляд. – Після трудів праведних.

Трудівниця ковтнула слину.

Стіл окупувала неймовірна кількість наїдків, назви яких Маша, вигодувана картоплею й кашею, обожнювала лише за творами класиків.

Прямо перед нею стояла стерлядь у сріблястій каструльці, перекладена трюфелями.

Києвиця нерішуче доторкнулася до срібної виделки.

– Та їж, Машо, їж, куди поспішати – час все одно спинився! – розвіяв її сумніви Мир. – їж і розповідай, що надумати зволила.

– Про Ліру більше ані слова… – (Наступні п'ятнадцять хвилин Маша мовчала, наслідуючи правило: я німий, поки я їм.) – Але ти мав рацію. – (Розтягайчики були невимовно смачними!) – Окрім дідуся Еразма Івановича, що служив у канцелярії генерал-губернатора Бібікова, в Ахматової купа зав'язок на Києві. Тут їй освідчився Микола Гумільов. Тут, у Києві, вона з ним обвінчалася в церкві Миколи Марлікійського. У Києві мешкала її рідна тітка та велика кількість кузин. До Києва, після розлучення з чоловіком – батьком Анни, переїхала жити її мати. І жила тут досить тривалий час, з тією самою дочкою Ією, яка народилася в Києві взимку 1894… точніше, оцієї зими, – кивнула вона на вікно.

На забитий зимовий фонтан «Іван» опустився чорний ворон.

– А ще оцієї зими, – Ковальова з тривогою дивилася на зиму, помічену чорною крапкою, – у Києві улюблений брат Анни захворів на дифтерит. Тоді це була небезпечна хвороба, він дивом уник смерті. А коли виріс, одружився з однією з київських кузин.

– І який з цього висновок? – спитав Мирослав.

– Ще не знаю. Поки що нам достовірно відомо одне: Ахматова справді знайшла в Царському саду брошку – це не байка. І щойно вона її знайшла, вона та її сестра Ріка мало не потрапили до ведмежих лап.

– Її сестра мало не потрапила до ведмежих лап. – Мир відсунув тарілку. – Я був там, – нагадав він. – Я бачив його очі. Вони були дуже… цілеспрямованими. Ведмедю я був не потрібний. Йому потрібна була тільки вона, ця мала. Вона, а не Анна.

– Тобто ти хочеш сказати, справа в Ріці? Але що в ній особливого? – Ковальова розгорнула журнал, але не знайшла там нічого подібного до пояснення. – Ріка – не киянка. Не знайшла Ліру. Не торкалася до неї… Щоправда, дуже хотіла доторкнутися, волала: «Дай, дай!» Може, вона так