Шепотун у пітьмі - Говард Лавкрафт

істот, я швидко здогадався, звідки ростуть ноги. Але як би я не намагався пояснити все це моїм забобонним друзям, серед них все одно знаходилися впертюхи, які продовжували наполягати, що, як то кажуть, немає диму без вогню, і що ці легенди містять у собі зерно істини. Вони вказували мені на те, що у ранні легенд дуже схожі між собою, зокрема це стосується деталей в описах загадкових істот, а з огляду на, що природа вермонтських гір практично не досліджена, з мого боку нерозумно бути таким категоричним щодо того, що може або не може там жити. Сперечатися з ними було марно, і мої спроби переконати їх, що всі міфи схожі, бо на ранній стадії розвитку люди приблизно однаково сприймали явища, з якими стикалися, і, відповідно, це призводило до одного і того ж типу помилок і спотворень побаченого, були невдалими.

Марно було і демонструвати моїм опонентам, що вермонтські міфи по суті мало чим відрізняються від усіх інших відомих легенд, які персоніфікували сили природи й наповнили стародавній світ фавнами, дріадами та сатирами, оселили калікандзарів у сучасній Греції, а дикий Вельс та Ірландія стали осередком прихованих від людських очей, дивних і жахливих карликових племен троглодитів та інших надприродних істот. Марно також було вказувати на ще більш разючу схожість з віруваннями непальських гірських племен у страшних Мі-Го або «снігових людей», які ховаються серед крижаних брил і гострих піків Гімалайських гір. До речі, коли я навів цей аргумент, мої опоненти, не зволікаючи, повернули його проти мене, заявивши, що це саме і підтверджує реальну історичну основу древніх легенд і свідчить про реальне існування якоїсь дивної стародавньої раси, вимушеної ховатися після появи і встановлення на землі людського панування, і що ці істоти цілком могли жити, хоч і в невеликій кількості, до відносно недавнього часу, а, може, і продовжують існувати навіть сьогодні.

Чим більше я висміював такі теорії, тим більше аргументів мої вперті друзі знаходили в їх підтримку. На доказ вони також звертали мою увагу на те, що навіть без прив'язки до древніх легенд нещодавні свідчення очевидців були аж надто послідовними, детальними й прозаїчними, щоб так ось рубати з плеча і списувати все на дурні забобони селюків. Кілька моїх особливо фанатичних опонентів зайшли у своїх теоріях так далеко, що почали посилатися на легенди стародавніх індіанців, які припускали позаземне походження цих таємничих істот. Вони цитували мені химерні книги Чарльза Форту, в яких стверджувалося, що прибульці з космосу та інших світів часто відвідували Землю. Однак більшість моїх співрозмовників були романтиками, яким просто хотілося привнести у досить нудне буденне життя трохи фантастичних знань про химерних «карликів», які стали популярними завдяки видатному майстру жахів Артуру Мекену.

Наші з друзями дебати продовжились у вигляді жвавого листування, і природним розвитком подій у даних обставинах стало те, що наша бурхлива дискусія була опублікована в журналі «Аркгем Едвертайзер», причому деякі наші листи передрукували місцеві газети тих регіонів Вермонта, звідки, власне, і прийшли всі ці історії, пов'язані з повінню. «Ратленд Геральд» виділила цілих пів сторінки для уривків з листів обох сторін, в той час, як газета «Братлборо Реформер» у своїй тематичній колонці «Гостре перо» повністю надрукувала один з моїх довгих історико-міфологічних нарисів, додавши до нього свої коментарі, у яких цілковито підтримала мої скептичні висновки. До весни 1928 року я був широко відомою особою у Вермонті, навіть незважаючи на те, що я ніколи не бував у цьому штаті. А потім я почав отримувати листи від людини на і'мя Генрі Еклі, які настільки вразили мене, що насамкінець я вперше (і сподіваюсь, востаннє) відправився у цей дивовижний край порослих густим лісом гір і нескінченних бурхливих гірських потоків.

Більшу частину відомостей про Генрі Вентворта Еклі я отримав внаслідок листування з місцевими жителями і його єдиним сином, який мешкає у Каліфорнії. Але це сталося вже після того випадку в його будинку, який знаходиться досить далеко від решти місцевих поселень. Я з'ясував, що Еклі був останнім представником шанованого у цих краях стародавнього роду, який подарував місцевій невеликій громаді юристів, адміністраторів і тямущих фермерів. Однак сам Еклі, на відміну від своєї сім'ї, перейшов від практичних професій до чистої науки. Генрі навчався в Університеті Вермонта і був відомий на кампусі своїми успіхами в математиці, астрономії, біології, антропології та вивченні фольклору. Я ніколи раніше не чув про нього, та й він не дуже розповідав про себе у своїх листах. Однак, я відразу зрозумів, що це був чоловік з сильним характером, розумний та освічений попри те, що він був відлюдкуватим і не дуже цікавився світським життям.

Попри те, що Еклі говорив про якісь неймовірні речі, я чомусь відразу поставився до нього більш серйозно, ніж до інших своїх опонентів. По-перше, він жив у безпосередній близькості до місця подій, тобто він міг бачити та навіть відчути їх вплив на собі; а по-друге, як людина науки, він готовий був піддати свої висновки й теорії випробуванням і перевіркам, щоб підтвердити або спростувати їх. Він справив на мене враження людини неупередженої, головною метою якої був пошук істини, і яка завжди керується лише вагомими доказами. Так, зізнаюся, я відразу вирішив, що його висновки хибні, але при цьому для мене вони були «розумно» хибними, і я ніколи, на відміну від деяких його знайомих, не списував його дивні ідеї на патологічний страх перед таємничими «зеленими горами» та психічний розлад. Мені здалося, що він був чоловіком цілком розумним та адекватним, і я розумів, що його гіпотези та висновки, напевно, викликані насправді дивними подіями й обставинами, які заслуговують на ретельне розслідування, але я зовсім не був згоден, що причини цих подій мали надприродний характер. Пізніше я отримав від нього певні матеріальні докази, які перенесли це питання в іншу площину, дуже химерну та моторошну.

Мені не спадає на думку нічого кращого, ніж викласти максимально дослівно перший лист від Еклі, який став чи не ключовою відправною точкою у моїй власній дослідницькій діяльності. У мене більше немає цього листа, але моя пам'ять зберігає майже кожне слово цього дивного послання. І я ще раз повторюю, що впевнений у розсудливості людини, яка написала ці рядки. Ось він, текст цього листа, написаний не дуже розбірливим і старомодним почерком людиною, яка, вочевидь, не надто багато контактувала з навколишнім світом протягом свого тихого та усамітненого життя вченого-відлюдника:

Тауншенд, округ Віндем,

штат Вермонт.

5 травня