Правила гри. Частина перша - Володимир Арєнєв
Нарешті все зникло — я заснув.
ДЕНЬ ПЕРШИЙ
Зранку вставати не хотілося, але у двері постукали, гучно і наполегливо. Я виліз з-під ковдри, пробуркотів: «Уже йду!» — і почав одягатися.
У їдальні гості вже розправлялися з солодким. Я кинувся надолужувати втрачене, одночасно шукаючи очима вчорашню співрозмовницю. Вона сиділа на протилежному кінці столу поруч із журналістом й перемовлялася з ним. Карна перехопила мій погляд і привітно кивнула, хоча продовжувала слухати цього писаку.
Мугід займав чільне місце; він зачекав, доки всі поснідають, а потім попросив іти за ним.
Розділившись на невеличкі групки і тихенько перемовляючись, ми вийшли з Великої зали та спустилися на перший поверх. Старий відгорнув один із гобеленів, відчинив приховані за ним двері та пропустив нас усередину.
Там була невеличка кімната, з м’якими зручними кріслами, тьмяним освітленням та стінами, облицьованими темним деревом. Крісла стояли півколом навпроти ще одного, що скидалося швидше на трон, із незвичайно високою спинкою і твердим сидінням. Його вирізали з цільного шматка якогось незнайомого мені каменя. Трон мав особливу привабливість і красу, мертву красу.
Старий запросив нас сідати, сам влаштувався на троні, розслаблено опустивши руки на широке рівне поруччя.
Я опинився між Карною та журналістом. Він глянув на мене і підморгнув, наче натякаючи на щось, відоме лише нам. Я презирливо поглянув на писаку й відвернувся, зосередившись на оповіді.
— Панове, — промовив старий рівним тихим голосом, спокійно оглядаючи нас. — Настав час зайнятися тим, задля чого ми тут зібралися. Змушений попередити, історія ущелини насичена досить моторошними подіями. Саме через це ми встановили для туристів вікові обмеження, і саме тому я переконливо прошу: якщо хтось відчує, що йому стає дедалі важче сприймати, не соромтеся, кажіть. Я сподіваюся на ваше свідоме ставлення. Отож, якщо немає заперечень, починаймо.
Цікаво, на що це схоже…
ОПОВІДЬ ПЕРША
Схоже на те, що мені судилося померти не від ворожої стріли, навіть не від трунку заздрісного підступника. Мене вб’є нудьга.
Талігхіл, спадкоємний принц Ашедгуну, похитав головою. Клята спека вкупі з вимушеним байдикуванням довели до того, що сьогодні він зігнав злість на Домабові. Управитель приміської садиби мовчки вислухав гострі слова і, вклонившись, пішов, — але на душі у принца залишилося неприємне відчуття. Він ніколи не розмовляв так із Домабом, хоча б тому, що управитель найменше заслуговував на подібні слова. Це все спека.
Принц потер скроні й смикнув себе за довгий тонкий вус. Краще не стало.
Талігхіл вийшов з альтанки, що анітрохи не рятувала від нудотної спеки, і попрямував до ставка. Яскраво-блакитні та рожеві камінці, якими була вимощена доріжка, тихенько похрускували під гостроносими мештами. Принц мимохідь відзначив, що листя на багатьох кущах та деревах пожовкло, а троянди вже втрачають зів’ялі пелюстки, хоч і розквітли нещодавно. Садівники не встигали вимітати мертвобарвні клаптики, і ті шаруділи у розпеченому повітрі, то злітаючи, коли їх підхоплював легкий вітерець, то осідаючи на траву.
Вважалося, що ставок у парку був завжди. Він незмінно залишався серцем садиби, тим центром, від якого все й походить. Щось постійніше важко було уявити. Тепер ставок висох майже наполовину, і вайлуваті коропи все частіше розтинали блискучу поверхню спинними плавцями. Верби тяглися до води, але так і не досягали її, лише ронили листя; воно скупчувалося під берегами, збиваючись у безформні грудки. Від ставка йшов тяжкий дух застояної води.
Принц зійшов до берега, присів при воді й глянув на своє відображення, яке ледь здригалося у прозорому мерехтінні поверхні. Ставний двадцятисемирічний чоловік із широко поставленими блакитними очима, в яких завмерла нудьга. Чорне хвилясте волосся, коротенько підстрижене на чолі, позаду зібране в пишний хвіст, перехоплений вузькою стрічкою із золотавої тканини. Яструбиний ніс над тонкими губами, під ними — гостре підборіддя, до якого тягнулися обвислі вуса, — колишня гордість володаря. На грудях — розхристаний вишитий халат, перехоплений поясом із китицями на кінцях; нап’ялися на колінах білі шовкові штани, на правій ногавиці звідкись узялася темна плямка. Ось такі ми, спадкоємні принци. Придивишся — нічого особливого.
Талігхіл позіхнув і всоте подумав, що непогано було б чимось зайнятися. Але чим?! Читати тексти старовинних сувоїв? Насолоджуватися черговою наложницею? Черевугодничати? Чи вирушити в таку спеку на прогулянку? Скажімо, до мисливського будиночка в горах?
Остання думка видалася йому слушною: потрібно ж вибачитися перед Домабом? Потрібно. Та вибачень замало, до них варто додати якийсь подарунок. Він не уявляв собі, що це має бути, але для того й існує ринок у столиці (до якої від садиби не так уже й далеко). Тож так і зробимо.
Незабаром у супроводі двох принцевих охоронців та кількох носіїв паланкін із Талігхілом вирушив до Гардгена. Деякий час принц розмірковував, що ж подарувати Домабові, але так нічого й не придумав. Плавне похитування заколисало, і він заснув.
— Вставайте, Пресвітлий. Уже Гардген, — тихий настійливий голос Джергіла вирвав із глибин сну. Охоронець відгорнув фіранку і легенько тряс Талігхіла за плече, аби той прокинувся. Крізь отвір у паланкін проникли яскраве світло і далекий рівний гул міських вулиць.
— Пресвітлий, — повторив Джергіл. — Ми під стінами столиці. Куди далі?
— На ринок, — сонно пробурмотів Талігхіл. — І опусти, нарешті, цю кляту фіранку, бо осліпну!
— Слухаю, — охоронець зник, а заколисливе похитування поновилося, хоча принц уже не хотів спати. Він потер очі, вмостився зручніше і спробував згадати сон, від якого його відірвав Джергіл. Чорні пелюстки, що прилипли до мештів. Чорні пелюстки — наче попіл.
Більше нічого пригадати не вдалося. Чи звернутися до тлумача снів? Утім, він, як завжди, почне теревенити про знамення й богів, та врешті-решт так нічого і не скаже. От і звався б знаменувачем, а не тлумачем снів. До того ж, досить важко людині, яка не вірить у богів, вислуховувати подібне. Навіть якщо ти сам — Пресвітлий, і дар твій — віщі сни. Зрештою, збуваються вони не так уже й часто! У будь-якому разі, цьому можна знайти цілком розумне пояснення. А сьогодні й геть сміхота — якісь пелюстки. І це — віщий сон?!
Поки Талігхіл намагався переконати себе, носії з паланкіном дісталися ринку Той займав досить велику частину столиці і простягався на кілька десятків кварталів — найгомінкіших та найнебезпечніших. Або, якщо хочете, найпривабливіших та
