Правила гри. Частина перша - Володимир Арєнєв

— Так, — кивнув я, — вражень аж надто багато.

І все-таки, куди подівся журналіст?..

Виявилося, Данкен чекав нас унизу, біля гобеленів, і виглядав так, наче його гепнули по голові чимось важким. Помітивши нас, нервово здригнувся, завмер, потім нерішуче ступив назустріч шановному панству.

— Доброго ранку, добродію, — привітав його Мугід. — Ви вирішили сьогодні не снідати?

— Так, — пролепетав той, червоніючи, наче цнотливиця, яку піймали за спогляданням певних розділів медичної енциклопедії. — Вирішив.

Ніколи б і гадки не мав, що цей проноза вміє червоніти, але не вірити власним очам не було жодних підстав.

Усі ввійшли до кімнатки і розташувалися, де й учора. Данкен при цьому сидів, відсунувшись від мене так далеко, як тільки зміг, і постійно зиркав у мій бік. Здається, він остаточно з’їхав з глузду.

— Розпочнемо, панове, — вимовив Мугід, вмощуючись у кам’яне крісло. — Чи всі почуваються добре, чи готові сприймати?

Ми підтвердили, і він…

ОПОВІДЬ ДРУГА

— Він прийшов уже давно, Пресвітлий. Просто ніхто не наважувався вас будити.

Талігхіл нетерпляче зітхнув і похитав головою. Ясна річ, вони «не наважувалися його будити»! Раф-аль-Мон вже бозна-скільки чекає, а вони «не наважувалися будити»!

Принц енергійно відкинув край ковдри.

— Накажіть, аби накрили стіл і запросили пана Раф-аль-Мона поснідати зі мною.

Він збіг сходами, відчуваючи, як нестерпно кортить зайнятися махтасом. Гра вже була десь тут, і принцеві хотілося негайно взятися за неї.

Спускаючись, принц ковзнув поглядом по фігурці Оаль-Зіїра й невдоволено скривився. «Боги»! Що Домаб тямить у цьому? Що взагалі хто-небудь з них, «віруючих», насправді знає про об’єкт своєї віри?

Ці думки настільки контрастували з сонячним ранком, що принц відкинув їх подалі й про все забув. До певного часу.

В їдальні — велетенській лункій залі, прикрашеній вишукано й зі смаком, — на столі вже парували всілякі наїдки. На місці Талігхіла сидів Раф-аль-Мон і зацікавлено принюхувався до того, що стояло перед ним: супницю нещільно накрили кришкою, з неї вибивався приємний аромат. Пресвітлий увійшов і повільно наблизився до столу, ліниво розмірковуючи: зігнати торговця зі свого місця зараз чи приберегти сюрприз до завершення сніданку. Ото старий сконфузиться!

— Доброго ранку, — мовив принц. — Сподіваюся, ви приємно провели час, доки чекали на мене?

— Еге ж, — кивнув торгівець. — Просто чудово. Ваші служники напрочуд привітні й гостинні.

— Дійсно. Ну що, почнемо?

Раф-аль-Мон спантеличено подивився на Пресвітлого, і той зрозумів: старий, як і кожен віруючий, перед трапезою мусить помолитися Богам.

— О, — всміхнувся принц, — не звертайте уваги. У мене своє ставлення до того, що називається релігією. Моліться скільки завгодно — мене це не збентежить.

Старий розгубився.

— Але… Це не мені завгодно, Пресвітлий. Це завгодно Богам.

— Безперечно, — кивнув Талігхіл. — Богам. Отож, моліться їм. Повторюю, мені до цього байдуже.

Раф-аль-Мон знову поглянув на принца, встав зі стільця, підвів очі до стелі і виструнчився, наче солдат-новобранець на першому огляді. Зараз Раф-аль-Мон дуже нагадував принцеві того священика, який читав молитву над домовиною матері: так само звисала до землі і тремтіла борода, так само догідливо дивились у небо широко розплющені очі. І всі довкіл маленького Талігхіла теж дивилися в небо, а він — єдиний! — дивився в обличчя мами. Її вкусив — подумати тільки! — скажений собака, що невідомо як опинився у садибному парку. Безглузда смерть! Відтоді жодна тварюка не могла наблизитися до садиби ближче ніж на сотню кроків, не ризикуючи бути підстреленою з лука охоронцями чи посіченою ними на капусту. Але ж маму це не врятувало. Про яких богів — усемогутніх і справедливих — можна вести мову в такому випадку? Вони не вберегли найчистішу і найневиннішу душу в усьому світі — його матір. У неї був дивовижний для Пресвітлих дар: лікувати смертельні хвороби. А себе не змогла врятувати. Батько, дар якого у здатності вигравати в азартних іграх, кусав губи від безсилля, а Талігхіл… Талігхіл якраз напередодні її смерті вперше побачив віщий сон. Але він не вірив у богів. Незважаючи на сни, незважаючи на все, не вірив у богів. Немає їх, всемогутніх та справедливих, немає й не було. І ніколи не буде. Тому, коли принц бачив людей, які моляться, страшенно дратувався. Вони хотіли вірити — і тому вірили. А насправді богів не існує.

Мабуть, Раф-аль-Мон відчув на собі важкий погляд Талігхіла. А може, він уже закінчив молитву. Торговець квапливо сів й узявся до їжі. На обличчі старого проглядало збентеження — в країні не розголошували невіру наслідного принца в Богів. Та й ніхто цим особливо не переймався, принаймні, поки Талігхіл залишався спадкоємним принцом…

— Ви привезли гру? — поцікавився Пресвітлий, коли взялися за солодке.

— Без жодного сумніву, — не до ладу відповів Раф-аль-Мон. Певно, нещодавнє непорозуміння все ще займало його думки. — Привіз, Пресвітлий, і готовий дати кілька уроків. Сподіваюся, вони вам знадобляться.

Вони перейшли на веранду, де незабаром з’явилися носії з пакунками. Торговець звелів принести широкий стіл і почав власноруч розгортати пакунки, заявивши, що не довіряє носіям — ті можуть випадково щось зламати. Принц нетерпляче очікував, коли ж розпочнеться гра.

Нарешті все було розставлено, обгортковий папір та вовну позабирали моторні служники, а Раф-аль-Мон узяв до рук циліндричний футляр з м’якої шкіри і заходився видобувати звідти товстелезний сувій — «Зведення правил для гри в махтас». Талігхіла буквально переповнювало прагнення якомога швидше розпочати гру.

Раф-аль-Мон поплямкав губами та підвів задумливий погляд на Пресвітлого:

— То що, розпочнемо?

Талігхіл погодився — як він сподівався, не надто поквапливо.

— Без жодного сумніву, — сказав торговець, — найкраще трохи поспостерігати за тим, як гратиму я.

— Сам?

— Я ж казав, що в махтас можна грати самому, — відповів старий. — Отож, розпочнемо.

(Невеличке зміщення у часі — немов перед очима провели барвистою пір’їною: на мить на сітківці залишається яскравий слід.)

Гучне сюрчання цикад. Свічки розганяють темряву навколо грального поля і двох нахилених над ним людей. Очі принца гарячково виблискують, він щось каже, і старий киває у відповідь, пересуваючи фігурку бойового слона. Біля входу стоїть Домаб і засмучено хитає головою.

— Незабаром північ, принце. А ви не їли з самого ранку.

Талігхіл відсторонено підводить голову:

— Що?.. Ти маєш рацію, Домабе, не їв… Пізніше, гаразд?

Раф-аль-Мон м’яко накриває руку принца своєю:

— Вам необхідно поїсти, Пресвітлий. І мені.

— Г-г-гаразд, — зволікає той. — Гаразд, ходімо їсти. Але ми не скінчили партію…

— Скінчимо, — запевняє Раф-аль-Мон. — Завтра вранці.

— Чому ж завтра? — невдоволено запитує Талігхіл. — Можна після вечері.

— Зізнатися, я трохи втомився.

— Втомився? За вечерею і відпочинеш.

Раф-аль-Мон