Володар Туману - Карлос Руїс Сафон

проживання переможно, раз по раз кидаючи на членів родини красномовні погляди, на які ті відповідали схвальними усмішками (здоровий глузд, здається, підказував, що будь-яка інша реакція могла б розбити серце добряги годинникаря, переконаного, що привіз своїх близьких до новітнього раю).

Споглядаючи ці осяйні тихі вулиці, Макс подумав, що привид війни залишився десь далеко, він навіть здався хлопцеві примарним, а отже батько, мабуть, таки мав чудову інтуїцію, коли вирішив переїхати сюди. Коли пікапи виїхали на дорогу, що вела до їхньої оселі на березі моря, Макс уже забув про станційний годинник і тривогу, яку викликав у нього попервах новий Іринин приятель. Хлопець подивився на обрій, і йому здалося, ніби він розрізнив чорний видовжений силует корабля, який привидом плив серед бакенів, що обплутували морську гладінь. За кілька секунд корабель зник з очей.

* * *

Новий будинок мав два поверхи і височів за п’ятдесят метрів од берегової лінії; його оточував невеликий сад, огороджений білим парканом, який аж волав, щоб його пофарбували. Пофарбований — за винятком темного даху — в білий колір дім був дерев’яний, у відносно доброму стані з огляду на близькість моря та руйнівну силу вологого, просякнутого сіллю вітру, що налітав на нього щодня.

Дорогою Максимільян Карвер пояснив, що цей дім побудували знаменитий лондонський хірург Ричард Фляйшман і його дружина Ева Грей ще 1928 року як літній будиночок на узбережжі. Свого часу дім здавався мешканцям селища такою собі дивовижею. Подружжя Фляйшманів було бездітним, жили вони самотньо і, здавалося, не мали бажання підтримувати стосунки з тутешнім людом. Під час перших відвідин селища Фляйшман дав чітку вказівку, що всі матеріали мають бути привезені безпосередньо з Лондона, та й робітники повинні бути лондонські. Така забаганка практично потроювала вартість будинку, однак статки хірурга це дозволяли.

Люди скептично та з недовірою спостерігали, як усю зиму 1927 року сновигали туди-сюди незліченні робітники й вантажівки, а тим часом повільно, день за днем, зводився кістяк дому в кінці узбережжя. Зрештою навесні наступного року малярі нанесли останній шар фарби, і за кілька тижнів подружжя оселилося тут на літо. Невдовзі будинок на узбережжі перетворився на талісман, якому судилося змінити долю Фляйшманів. Дружина хірурга, яка, здавалося, через давню аварію втратила здатність зачати дитину, того року завагітніла. 23 червня 1929 року вона народила (пологи приймав її чоловік під дахом будинку на узбережжі) — і так на світ з’явився хлопчик, якого згодом назвали Якобом.

Якоб був благословенням Божим і змінив безрадісне й самотнє життя Фляйшманів. Невдовзі і лікар, і його дружина заприязнилися з мешканцями селища і навіть зробилися відомими й шанованими людьми; так тривало кілька щасливих років, які вони провели в будинку на узбережжі до трагедії, що сталася в 1936 році. Одного серпневого ранку маленький Якоб утопився, бавлячись у морі навпроти дому.

Уся радість і світло, що їх приніс подружжю жаданий син, того дня зникли назавжди. Взимку 1936 року здоров’я Фляйшмана підупадало, і лікарі швидко збагнули, що до літа 1938 року він не дотягне. За рік по його смерті адвокати вдови виставили будинок на продаж. Минали роки, а покупця на нього не знаходилося, і він стояв порожній і всіма забутий.

Максимільян Карвер зовсім випадково дізнався про його існування. Годинникар саме повертався з поїздки, в яку вирушив, щоб купити деякі деталі й інструменти для своєї майстерні, коли надумав заночувати в селищі. За вечерею в невеличкому місцевому готелі він розговорився з його господарем і прохопився про своє давнє бажання жити в такому селищі, як оце. Господар готелю розповів Максимільянові про будинок, і той вирішив наступного дня обдивитися його, а відтак відкласти від’їзд. На зворотному шляху в голові у нього крутилися цифри, він обмірковував можливість відкрити в селищі майстерню. Родині він сповістив новину лише через вісім місяців, але в глибині душі прийняв рішення ще тоді.

* * *

Перший день у будинку на узбережжі залишився в пам’яті Макса цікавою низкою незвичайних образів. Для початку, щойно пікапи зупинилися навпроти дому й Робін і Філіп заходилися розвантажувати речі, Максимільян Карвер якимось дивом наштовхнувся на старе відро і, перечепившись, упав із висоти та приземлився біля самісінького білого паркана, подолавши в такий спосіб відстань у понад чотири метри. Ця пригода викликала смішки домочадців, у самої жертви на згадку про неї лишився синець, втім забився батько не надто сильно.

Кремезні перевізники донесли речі до ґанку і, вважаючи свою місію виконаною, зникли, надавши родині честь тягати валізи сходами на другий поверх. Коли Максимільян Карвер урочисто відчинив будинок, застояний запах звітрився крізь двері, наче привид, ув’язнений у цих стінах довгі роки. В приміщенні стояла хмарка куряви, крізь опущені жалюзі пробивалося слабке світло.

— Святий Боже, — прошепотіла Максова мама, подумки підраховуючи, скільки тонн пилу доведеться звідси вимести.

— Справжнісіньке диво, — поквапився пояснити Максимільян Карвер. — Я ж вам казав.

Макс обмінявся з Алісією поглядами, в яких читалася покора. Маленька Ірина зачудовано оглядала інтер’єр дому. Ще ніхто не встиг вимовити і слова, як з рук дівчинки вистрибнув кіт і, голосно нявкаючи, прожогом кинувся сходами нагору.

За мить, наслідуючи його приклад, до їхньої нової оселі увійшов Максимільян Карвер.

Насамперед матір наказала повідчиняти двері й вікна і провітрити дім. Потім родина витратила п’ять годин на те, щоб зробити своє помешкання придатним для життя. З ретельністю добре вимуштруваного військового підрозділу кожен виконував конкретну задачу. Алісія змусила пил тікати зі своїх сховищ, а Макс, ступаючи за сестрою вслід, його прибирав. Тим часом матір розкладала речі й фіксувала в пам’яті всі роботи, що невдовзі слід буде розпочати. Максимільян Карвер зосередив свої зусилля на тому, щоб водогін, електрика й інша домашня машинерія знову запрацювали, прокинувшись від багатолітнього летаргійного сну, коли ними ніхто не користувався, — а це було непросто.

Нарешті родина зібралася на ґанку і, вмостившись на сходинках свого нового житла, дозволила собі заслужений перепочинок, дивлячись, як надвечірньої пори море прибирає золотистого відтінку.

— На сьогодні досить, — зглянувся вкритий із голови до ніг сажею та замащений якимись мастилами Максимільян Карвер.

— Тиждень-другий попрацюємо, і в домі знову можна буде жити, — мовила матір.

— У горішніх кімнатах є павуки, — завважила Алісія. — Дуже великі.

— Павуки? Ого! — вигукнула Ірина. — А на що вони схожі?

— На тебе, — не витримала Алісія.

— Не будемо сваритися, згода? — втрутилася матір і почухала кінчик носа. — Макс їх уб’є.

— Не треба їх убивати, досить упіймати і віднести до саду, — проказав годинникар.

— Коли якісь подвиги, так неодмінно я, — пробурмотів Макс. — А можна