Володар Туману - Карлос Руїс Сафон
— Авжеж. Тебе збудити?
Алісія всміхнулася до молодшого брата. Вперше за кілька місяців, а може, й років Макс побачив, як вона всміхається.
— Я прокинуся сама, — Алісія попрямувала до своєї кімнати. — Добраніч.
— Добраніч.
Макс дочекався, коли двері до кімнати Алісії зачиняться, а тоді вмостився в кріслі біля проектора. Звідси він чув голоси батьків, які стиха розмовляли у себе. В інших кімнатах запала нічна тиша, порушувана ледь чутним буркотінням морських хвиль, що накочувалися на берег. Макс помітив, що з нижньої приступки сходів на нього хтось дивиться. Жовті блискучі очі Ірининого кота буквально вп’ялися в нього. Макс подивився на кота.
— Забирайся! — наказав він.
Кіт кілька секунд витримував його погляд, а тоді розчинився в темряві. Підвівшись, Макс заходився збирати проектор і плівки. Він намірився знову віднести їх до гаража, але виходити з дому в глупу ніч йому не хотілося. Хлопець вимкнув світло й піднявся до своєї кімнати. Подивився у вікно на невидимий у нічній пітьмі сад статуй. Тоді розтягнувся в ліжку й вимкнув лампочку, що стояла на нічному столику.
Всупереч сподіванням, останнім образом, що виник в уяві Макса перед тим, як хлопець поринув у сон, була не злощасна кінопрогулянка садом статуй, а несподівана усмішка Алісії, що осяяла її лице кілька хвилин тому у вітальні. Можливо, це не мало аж надто великого значення, але Максові чомусь здалося — хоч він сам не міг збагнути, чому саме, — що між ними прочинилися якісь двері й відтепер він ніколи вже не дивитиметься на сестру як на незнайомку.
Розділ шостий
Щойно розвиднілося, Алісія прокинулася і виявила, що крізь шибку на неї втупилися двоє жовтих очей. Дівчина миттю підвелася, й Іринин кіт неквапно зіскочив із підвіконня. Алісія ненавиділа цю тварину, її погордливу поведінку й різкий запах, що завжди передував її появі в кімнаті. Це не вперше дівчина бачила, як кіт потайки пильно дивиться на неї. Відтоді, як Ірина привезла цього клятого кота в будинок на узбережжі, Алісія бачила, що той часто нерухоміє на порозі якихось дверей чи сховавшись у тіні й хвилинами спостерігає, чи то пак підглядає за кимось із членів родини. Подумки Алісія плекала надію, що якийсь вуличний собака розшматує кота під час однієї з його нічних прогулянок.
* * *
Надворі небо втрачало червоний колір, що завжди супроводить зорю, і перші промені яскравого сонця витнулися над лісом, що даленів за садом статуй. Залишалося щонайменше дві години, поки Максів приятель мав приїхати по брата й сестру. Алісія знову лягла в ліжко й укрилася ковдрою, і — хоча знала, що вже не засне, — заплющила очі, вслухаючись у віддалений плескіт хвиль об берег.
За годину у її двері легенько, кісточками пальців постукав Макс.
Алісія навшпиньках спустилася сходами. Макс із приятелем чекали біля ґанку. Перш ніж вийти до них, Алісія затрималася на якусь мить у передпокої й почула голоси хлопців. Вона глибоко зітхнула й прочинила двері.
Макс, зіпершись на перила, обернувся до неї й усміхнувся. Поруч із ним стояв хлопець з побронзовілою шкірою та волоссям кольору соломи, майже на п’ядь вищий від Макса.
— Це Роланд, — мовив Макс. — Роланде, це моя сестра Алісія.
Роланд приязно всміхнувся й відвів очі, задивившись на велосипеди, але від Макса не сховалися погляди, якими за частку секунди встигли обмінятися його приятель з Алісією. Він подумки посміхнувся й подумав, що буде цікавіше, аніж він сподівався.
— Що робитимемо? — запитала Алісія. — Маємо лише два велосипеди.
— Гадаю, Роланд може повезти тебе на своєму, — відказав Макс. — Еге ж, Роланде?
Роланд опустив очі.
— Так, звісно, — промимрив він. — Але ти повезеш спорядження.
Макс паском закріпив спорядження для підводного плавання, що його Роланд привіз на багажнику свого велосипеда. Хлопець знав, що в гаражі на горищі є ще один велосипед, але його потішала думка, що Роланд везтиме його сестру. Алісія вмостилася на рамі й міцно обхопила Роланда за шию. Макс завважив, як у Роланда мимоволі почервоніла засмагла шкіра.
— Готово, — мовила Алісія. — Сподіваюсь, я не надто важка.
— Рушаймо, — скомандував Макс і поїхав дорогою, що простяглася вздовж берега; Роланд з Алісією прямували за ним.
Невдовзі Роланд випередив його, і Максові знову довелося докласти зусиль, щоб не відстати.
— Тобі зручно? — поцікавився Роланд в Алісії.
Алісія ствердно кивнула, спостерігаючи, як віддаляється будинок на узбережжі.
* * *
На південному кінці, по той бік селища, берег скидався на півмісяць — великий і похмурий. Він був не піщаний, а вкритий відполірованою морем рінню, всіяною мушлями й різними рештками, що їх прибій залишав сохнути на осонні. За берегом майже вертикально здіймалася вгору гряда скель, над якими самотньо височів темного кольору маяк.
— Ось маяк мого дідуся, — показав Роланд, коли вони залишили велосипеди біля однієї зі стежин, що спускалися поміж скелями на узбережжя.
— Ви мешкаєте там удвох? — поцікавилась Алісія.
— Та нібито, — відказав Роланд. — Але я ще побудував тут, на березі, невеличку халабуду, й можна сказати, це і є моя домівка.
— Ти маєш власну халабуду? — перепитала Алісія, шукаючи її очима.
— Звідси ти її не побачиш, — розтлумачив Роланд. — Насправді там була стара занедбана рибацька хижа. Я навів у ній лад, і тепер вона зовсім непогана. Самі побачите.
Роланд привів їх на берег й одразу зняв сандалії. Сонце вже стояло високо в небі, а море ряхтіло, наче розплавлене срібло. На узбережжі нікого не було, з моря віяв просякнутий сіллю вітер.
— Обережно з камінням. Я тут звик, але без практики можна легко впасти.
Алісія з братом рушили вздовж берега за Роландом і врешті дісталися його халабуди. Це була така собі дерев’яна хижа, пофарбована в синій і чорний кольори. Халабуда мала навіть невеличкий ґанок, і Макс завважив заржавілий ліхтар, що висів на ланцюгу.
— Це з корабля, — пояснив Роланд. — Я підняв з моря купу різних речей і приніс їх до халабуди. Ну як?
— Просто неймовірно, — вигукнула Алісія. — Ти спиш тут?
— Часом, переважно влітку. Взимку тут холодно, та я й не хочу залишати дідуся самого там, нагорі.
Роланд прочинив двері халабуди й пропустив уперед Алісію та Макса.
— Проходьте. Ласкаво прошу до палацу.
Всередині Роландова халабуда нагадувала старий базар, де торгують морськими старожитностями. Трофеї, що їх хлопець роками відвойовував у моря, виблискували в мороці, наче це був музей таємничих легендарних скарбів.
— Звичайні дрібнички, — мовив Роланд, — але я їх збираю. Можливо, й сьогодні ми щось дістанемо.
А ще в халабуді була шафа, стіл, кілька
