Тисячолітні. Відьма має померти - Анастасія Анпілогова

— Смішно? — посміхнулася дівчина. — Ось бачиш, тепер мені смішно, а не вам.

— Що відбувається? — з погано прихованим тремтінням у голосі запитав маркіз Ліфельдорфський, побоюючись за свого єдиного сина. — Відклич вовка. Не знаю, як ти це робиш, проклята відьма, але якщо з мого сина впаде хоч волосина, ти завтра ж будеш передана в руки інквізиції.

— А вашого сина не варто віддати в руки інквізиції чи всіх присутніх за те, що вони глузували з мене і вже не вперше? — сказала зі злістю Хельга, але помахом руки відкликала вовка до своїх ніг.

— Відьма. Вона відьма. — зашелестів по натовпу шепіт, який нісся все далі й далі.

«Біжи… біжи звідси, поки вони не оговталися.» — залунав примарний, знайомий голос хлопця у її голові. Він намагався транслювати їй думки. Маги могли передавати один одному на невеликій відстані короткі фрази. Вона і сама розуміла, що «спектакль» час завершувати, скоро ілюзії почнуть слабшати.

У повітрі повисла така гнітюча атмосфера, що навіть вітер покірно мовчав перед лютим гарчанням вовка. Хельга підійшла до нього і погладила по наїжаченій шерсті. Вовк притулився до ніг дівчина, але продовжував так само гарчати.

— Відьма. — уже голосніше шепотіли й перехрещувались з переляку люди.

А він має рацію. Потрібно швидше їхати. Напившись своїм маленьким тріумфом, вона знову зникла в лісовій гущавині верхи на Чорному інеї, а за нею, вірно слідував вовк, і лавіруючи між деревами, мчав ворон. Це була її маленька помста.

Але така обопільна і необачна...