Буря Мечів - Джордж Мартін

— Ото ще! — сер Борос відхаркнув грудку зеленого слизу, сплюнув його Джеймі під ноги й вийшов, так і не заголивши меча.

«А він боягуз, і це добре». Нехай гладкий, літній, більше ніж посередній, сер Борос міг би порубати Джеймі на криваві шматочки. «Але Борос цього не знає, і решті теж знати не варто. Вони боялися мене колишнього; мене теперішнього вони хіба би що жаліли».

Джеймі знову сів і обернувся до Кетлблека.

— Пане Озмунде, я вас зовсім не знаю. Це дуже дивно. Я бився на турнірах, у рукопашних і битвах по всіх Сімох Королівствах. Я знаю кожного більш-менш здібного лицаря-бурлаку, вільного вершника чи зброєносця-вискочня, які бодай колись ламали списи на арені. То як це так, що про вас я ніколи й не чув, пане Озмунде?

— Не можу сказати, мілорде,— мовив сер Озмунд; на обличчі в нього цвіла така широка усмішка, наче вони з Джеймі — товариші по зброї і просто граються у веселу гру.— Але я солдат, а не турнірний лицар.

— Де ви служили, перш ніж вас узяла моя сестра?

— То там, то тут, мілорде.

— Я бував у Старгороді на півдні й у Вічнозимі на півночі. Я бував у Ланіспорту на заході й на Королівському Причалі на сході. Але ніколи я не бував у такому місті як Там. Чи Тут,— мовив Джеймі та, оскільки на руці не лишилося пальців, тицьнув кикотем у дзьобатий ніс сера Озмунда.— Я повторюю. Де ви служили?

— На Східцях. Трохи на Спірних землях. Там завжди хтось воює. Я приєднався до товариства галантних кавалерів. Ми воювали за Ліс і трохи за Тайрош.

«Тобто за будь-кого, хто платить».

— Як ви доп’яли лицарства?

— На полі бою.

— Хто висвятив вас у лицарі?

— Сер Роберт... Стоун. Він уже помер, мілорде.

— Ну, певна річ.

Сер Роберт Стоун, либонь, був якимсь байстрюком з Видолу, припустив Джеймі, перекупним мечем на Спірних землях. З іншого боку, може, це просто ім’я, вигадане сером Озмундом, з двох перших-ліпших слів. «Про що взагалі думала Серсі, вдягаючи невідомо на кого білого плаща?»

Ну, принаймні Кетлблек уміє тримати в руках меча і щита. Перекупні мечі не славляться шляхетністю, але, щоб вижити, повинні мати деякі бойові навички.

— Дуже добре, сер,— мовив Джеймі.— Можете йти.

Широка посмішка повернулася на вуста Кетлблека. Він перевальцем вийшов.

— Пане Мірине,— Джеймі всміхнувся до похмурого лицаря з іржаво-рудою чуприною й мішками під очима.— Я тут чув, що Джофрі використовував вас, коли хотів покарати Сансу Старк,— він однією рукою розвернув Білу книгу.— Покажіть-но мені, будь ласка, де в нашій обітниці ми присягаємося бити жінок і дітей.

— Я виконував накази його світлості. Ми даємо обітницю коритися.

— Відсьогодні будете гартувати свою покору. Моя сестра — королева-регентша. Мій батько — королівський правиця. А я — лорд-командувач королівської варти. Коріться нам. І більш нікому.

У сера Мірина на обличчі з’явився впертий вираз.

— Ви нам хочете сказати, щоб ми не корилися королю?

— Королю вісім років. Наш найперший обов’язок — захищати його, а це включає і захист від нього самого. Трохи користуйтеся тим, що ховається у вас під шоломом. Якщо Томен звелить вам осідлати коня, скоріться йому. Якщо він звелить коня вбити, ідіть до мене.

— Так. Як накажете, мілорде.

— Ви вільні,— відпустив його Джеймі й обернувся до сера Балона Свона.— Пане Балоне, я багато разів бачив, як ви б’єтеся на списах, сам бився з вами чи проти вас у рукопашних. Я чув, ви сто разів довели свою відвагу в Битві на Чорноводді. Для королівської варти це честь — мати вас у своїх лавах.

— Це честь для мене, мілорде,— обережно мовив сер Балон.

— Хочу вам поставити лише одне запитання. Ви вірно нам служили, це правда... але Вейрис каже, що ваш брат приєднався до Ренлі, а потім до Станіса, а ваш батько вирішив узагалі не скликати прапорів і всю війну ховався за мурами Скелешолому.

— Батько в мене старенький, мілорде. Йому давно за сорок. Війна для нього в минулому.

— А брат?

— Донел був поранений у бою і здався серу Елвуду Гарту. Згодом його викупили, й він присягнув на вірність королю Джофрі, як і багато інших бранців.

— Так, присягнув,— сказав Джеймі.— І все-таки... Ренлі, Станіс, Джофрі, Томен... Як це він оминув своєю увагою Балона Грейджоя і Роба Старка? Міг би виявитися першим лицарем у королівстві, який присягав усім шістьом королям.

Ясно видно було, як серу Балону ніяково.

— Донел помилявся, та нині він служить Томену. Слово даю.

— Насправді не сер Донал Послідовний мене хвилює. А ви,— Джеймі нахилився вперед.— Що ви робитимете, якщо бравий сер Донел віддасть свого меча черговому узурпатору й одного дня прийде штурмувати тронну залу? А тут ви весь у білому, на роздоріжжі між королем і кровним родичем. Що ви робитимете?

— Я... мілорде, такого ніколи не трапиться.

— От зі мною трапилося,— сказав Джеймі.

Свон витер чоло рукавом білої сорочки.

— Нема у вас відповіді на це запитання?

— Мілорде,— випростався сер Балон.— Клянуся своїм мечем, своєю честю, батьковим іменем, клянуся... що не вчиню так, як вчинили ви.

— Гаразд,— розсміявся Джеймі.— Можете повертатися до своїх обов’язків... і перекажіть серу Донелу, щоб він собі на герб додав флюгер.

Нарешті Джеймі лишився сам-на-сам з лицарем квітів.

Стрункий як меч, гінкий і тренований, сер Лорас Тайрел одягнений був у білосніжну лляну сорочку й білі вовняні бриджі; золотий пояс охоплював його талію, а золота ружа слугувала застібкою на тонкому шовковому плащі. М’яке волосся було каштанове, розкуйовджене; очі — карі, блискучі й зухвалі. «Він гадає, це турнір і його щойно викликали на арену».

— Сімнадцять років — і вже лицар королівської варти,— мовив Джеймі.— Ви маєте пишатися. Королевичу Еймону Лицарю-Дракону було сімнадцять, коли його взяли у королівську варту. Знаєте?

— Так, мілорде.

— А знаєте, що мені було п’ятнадцять?

— Це я теж знаю,— посміхнувся він.

Джеймі не сподобалася ця посмішка.

— Я був кращий за вас, пане Лорасе. Кремезніший, дужчий, спритніший.

— А тепер ви старіший,— сказав хлопчина.— Мілорде.

Джеймі не