Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

Коли Рута проминула «Злату Плазу», телефон знову завібрував. Не подивившись на екран, дівчина притулила його до вуха та відповіла:

— Мам! Алло! Що сталося?

— Привіт…

— Хто це?

— Лара, — у голосі бринів сум навпіл із розчаруванням. — Це ж я. Не впізнала?

Від несподіванки Рута ледь не заточилася. Серце пропустило удар, а тоді закалатало з подвійною силою. Вона справді не впізнала й тепер розгубилася, як реагувати.

Хлопець неправильно потрактував її мовчанку:

— Не клади трубку, будь ласка! Вислухай мене.

Рута й не збиралася, проте продовжувала розгублено мовчати. Лара, підбадьорений тим, що Рута не обірвала розмову, вже спокійніше запитав:

— Чого така захекана?

Дівчина затамувала подих і швидко кинула:

— Поспішаю. Кажи, що треба.

— Де ти? Треба поговорити.

— Ми вже поговорили, — попри намагання, Рута не могла опанувати себе. — І, по-моєму, я пояснила, що не хочу тебе бачити.

— Так, я знаю. Я повівся, як… козел. І тому хочу попросити вибачення. Ну, тобто…

Він принишк. Рута притискала телефон до вуха так, нібито від сили натиску залежало, що вона почує. Спливло кілька нескінченних секунд, доки хлопець ледве чутно мовив:

— Я хочу зустрітися.

Рута аж здригнулася. Спершу мама, а тепер він. Голос звучав дивно — сторожко, розгублено й дуже самотньо. Щось скоїлося, здогадалась вона та майже запитала про це вголос, але стрималася.

— Хочу почати спочатку, — долинуло з телефона. — Обдумаємо все й разом вирішимо. — Він зам’явся. — Ти ж іще не зробила… ну… не зробила?

— Це тебе не обходить.

Рута вистрелила відповіддю автоматично, не замислюючись, сама ж тим часом насупилась, аналізуючи почуте. Лара хоче залишити дитину? Чи це їй здалося? Щось було не гаразд у його словах, у тембрі його голосу. Він ніби правильно складав речення, та це не допомагало приховати… Що? Щось йому муляло?

— Де ти? — запитав Лара.

— Чому питаєш?

Коротке, болісне зітхання.

— Чому ти не можеш просто сказати, де ти?

— Гуляю. Була на Лебединці, тепер іду додому.

— Я… я можу під’їхати?

Рута зрозуміла, що не помилилася. Йому щось потрібно.

— Ні.

— Рут.

Страшенно кортіло відрізати «я не хочу тебе бачити», проте дівчина не могла. Ненавиділа, зневажала себе через це, та не могла.

— Пробач. Щойно телефонувала мама, щось сталося вдома. Сестра повернулась, а мала бути аж у п’ятницю. І я… — Наступні два запитання випурхнули наче нізвідки: — А ти? У тебе все гаразд?

Рута ладна була вирвати собі язика. Втім Лара, схоже, її не слухав.

— Тоді…

— Що?

— Ну, коли що, то скажеш, типу, я був із тобою.

Він раптом заговорив так, мовби намагався заштовхати свої слова якнайглибше в її голову. Рута звела брови на переніссі.

— Кому скажу?

— Нікому. Це лише якщо хтось питатиме.

— Ти у щось вляпався.

— Ні.

— Тоді чому я повинна комусь казати, нібито ти був зі мною?

— Ти не повинна. Я просто прошу. Раптом хтось запитає. Нічого серйозного. Скажеш, типу, я забрав тебе після школи й увесь вечір провів із тобою. Тобі хіба важко?

Рута думала ще щось запитати, проте зачепилася оком за електронний годинник на даху «Укрпошти». 21:58.

— Чувак, пробач, я реально мушу бігти. — І після короткої паузи додала: — Набери мене.

Лара неохоче буркнув:

— Добре.

І розірвав зв’язок.

17

— Інді! — ще з порога загукала Рута. — І-і-інді!

Злива налетіла, коли до під’їзду залишалося півтори сотні метрів. Дівчина подолала їх за півхвилини, але однаково змокла до нитки. Заскочивши до квартири, Рута скинула мокре взуття, промчала коридором і зазирнула до своєї кімнати. Порожньо. Потім метнулася назад у коридор і ледь не наштовхнулася на батька. Григір вийшов зі спальні й застиг у доньки на шляху.

Рута сахнулася та перелякано втягнула голову. Вона бігла всю дорогу від зупинки на Грушевського й уже вдруге за день не могла віддихатися. Не зводячи настороженого погляду з батька, дівчина неголосно покликала:

— Ма-а?

У відповідь — тиша. Руті чомусь стало страшно. Вона дивилася на батька, ледь відвернувши голову й уникаючи погляду в очі. Так дивляться на незнайомого пса без намордника, від якого хтозна на що чекати. Григір же глипав на доньку з неприхованою відразою, ніби та була якась… брудна.

— Немає їх, — сказав він.

— А де?

— У лікарні.

За вікном бушувала негода. Було чути, як під поривами вітру тремтять шибки. Несподівано під дзеркалом на стіні Рута побачила рюкзак Індії.

— Що трапилося? — випалила вона. — Де Інді?

— Поїхала до лікарні.

Рута спохмурніла: п’ять годин тому сестра ще була в Тернополі. Батько додав:

— Із твоєю сестрою все гаразд.

— Тоді чому вона в лікарні?

Секунд п’ять Григір лише рухав губами, немовби репетирував відповідь.

— Іллю збив автомобіль. Кілька годин тому. Коли він на велосипеді повертався додому.

Рута застигла із роззявленим ротом. На мить вітер стишився, і дівчині здалося, ніби на тлі приглушеного шурхотіння дощу вона чує, як падають на килим краплі з мокрого одягу й волосся. Секунду вона чіплялася за думку, що це якась помилка, адже Ілля, як і Інді, мав бути в Тернополі, а тоді пригадала, як сестра говорила їй, що хлопець добиратиметься до Рівного без неї.

— Інді, щойно дізналася, сіла в маршрутку та примчала з Тернополя, — продовжив батько. — Вони з матір’ю не стали на тебе чекати. Хвилин десять тому викликали таксі та вирушили до лікарні.

— Що з Іллею? Він живий?

Григір зиркнув на доньку, неначе запитуючи: ти що, тупа?

— Я сказав до лікарні, а не до моргу.

Руті хотілося вгородити нігті йому в горлянку. Він цідив слова таким тоном, наче робив їй послугу.

— Яка лікарня? Мамина? — Вона відступила до своєї кімнати й заходилася діставати з шафи сухий одяг. — Чи обласна? Я поїду до них.

Чоловік знизав плечима.

— Не знаю, я не питав.

«Ти ж чув, як вони викликали таксі», — подумала дівчина, проте промовчала. Швидко перевдягнувшись, вона зателефонувала сестрі. Індія була поза зоною. Напевно, сів телефон. Тоді Рута набрала матір. Виклик пішов, однак Аміна не відповіла. Рута вислухала до кінця довгі гудки та набрала матір іще раз. Потім іще раз. І ще раз. Збагнувши, що зв’язатися з мамою не вдасться, дівчина взялася гарячково зважувати, як діяти далі. Викликати таксі та поїхати самій? Найімовірніше, Іллю повезли до міської лікарні, але певності в тому не було. Його батьки жили на Данила Галицького, тобто якщо хлопця збили неподалік дому й травми виявилися достатньо важкими, швидка могла повезти його й до обласної лікарні. Туди ближче. Зрештою Рута вирішила написати матері есемес.