Волонтер - Дмитро Білий

— Ну ось, — він задоволено хмикнув, — бачу, що не кидаєш свої вправи.

— А що мені залишається? Книги та у-шу.

— Еге ж, були часи! — з ностальгією зітхнув Сергій, мабуть, згадавши наші заняття в секції. — А з жінками як?

Я знов пригадав Марину, але ця згадка вже не принесла мені болю.

— Та ніяк, — махнув рукою. — Не витримують того, що я вічно перебуваю у світі своїх книг та Тайзі-цюань. Ну, усе на краще, нарешті заживу життям просвітленого даоса.

Тут я згадав про пропозицію Сергія і подумав, що найближчим часом мені таке щастя не світить. Я вже хотів сказати, що кілька днів подумаю, чи мені погоджуватися, чи ні. Але Сергій знов заговорив, тепер про місце, де були заховані документи. Я мовчки слухав і розумів, що в цій історії став невід’ємним персонажем.

Закінчивши розповідь, Сергій підвівся і простягнув мені руку:

— Сподіваюся, зустрінемося, — промовив він і посміхнувся, але мені здалося, що посмішка в нього вийшла досить невпевнена…

Я сидів удома й намагався осмислити — у яку історію втрапив і які наслідки можуть з цього вийти. Нарешті до мене дійшло, що ця історія тільки починається, а як воно далі вийде — час покаже. Принаймні, як казав один французький артилерійський капітан: «Головне розпочати битву, а там буде видно». Тут я подумав, що вже не згадую Марину. Це мене неабияк утішило. «Усе дійсне — розумне,» — згадався мені ще один вислів. Тепер треба було подумати, як діяти далі. За документами я зібрався йти, не гаючи часу, уже сьогодні ввечері. А поки необхідно було навести хоча б якийсь лад у кімнаті. Часу в мене було досить.

Жив я на відсотки, що отримував з порівняно невеликої суми, досить вдало вкладеної в одну прибуткову справу. Це дозволяло мені себе занадто не обтяжувати роботою й тільки для душі почитувати на півставки лекції в одному приватному вузі. А тут дівчина, з якою я досить непогано прожив останні півроку, несподівано для мене подалася шукати долі з іншим, і тому я вже відчував, що важкі брами знову впали й широкі шляхи пролягли для мене по всьому неосяжному Всесвіті.

Поступово в голові склався план — увечері вирушити до місця, де, за словами Сергія, були заховані таємничі документи, а потім упасти подалі, десь на дно, і спробувати спокійно розібратися, у чому ж полягає ця справа. Десь у глибині душі сподівався, що весь цей трилер виник завдяки гіпертрофованій затурканості Сергія. «Попрацює людина в міліції, з нею й не таке може трапитися», — намагався втішити себе, збираючи речі. Свого часу довелося багато поблукати по світу, тому збори в мене були недовгі. Тепер треба було подумати про певну конспірацію, про всяк випадок я виходив з найгіршого варіанту: якщо за Сергієм дійсно стежили й бачили нашу зустріч, то, можливо, за мною вже стежать. Звісно, поки ще не цілодобово, тому краще буде податися з хати пізніше, уночі. Я не був упевнений, чи не прослуховується мій домашній телефон, тому почав телефонувати своїм знайомим, розповідаючи, які в мене плани на завтра (зрозуміло, вони не мали нічого спільного з моїми справжніми задумами), на це пішло майже дві години.

Розрахунки були досить прості. Жив я на околиці міста, відразу за моїм будинком починалися старі гаражі та уламки потрощених будинків колишнього шахтарського селища, а за ними розташовувався досить густий ліс, який чомусь називався парком. Саме в цьому лісі й заховав документи Сергій. Я подумав, що він передбачив мій план, тому й вибрав для схованки саме це місце. Я розрахував: заберу документи, вийду через ліс на об’їзний шлях, там, якщо пощастить, зловлю таксі або маршрутку до найближчої приміської станції, а тоді — шукай вітру в полі!

Потім я завалився спати, бо ця ніч мені солодких снів аж ніяк не обіцяла. Прокинувся я близько сьомої години вечора. За вікном було світло, але вже поступово сутеніло. Щоб підняти тонус, я почав робити бойовий комплекс у-шу «Гарматні удари». Через якийсь час відчув, що залишки втоми та пиятики в моєму тілі кудись зникли, натомість сила енергії, породжена десятиріччями наполегливих тренувань, знову прокинулася.

Час було вирушати.

Я одягнув джинси, вельветову сорочку, у кишеню якої поклав документи і всі свої грошові заощадження — пару сотень гривень і п’ятсот доларів, трохи провагавшись, сунув у невеличку торбу на ремені свій старий «магнум-38» (щоправда, стріляв він тільки гумовими кулями).

Для порядку я присів біля порога й подивився на годинник — десята вечора. Усе — час, сурми заграли. Я підійшов до дверей і в ту ж мить пронизливо заверещав дверний дзвінок.

Спочатку я витягнув револьвер і звів курок, потім, сховавши револьвер за спину, подивився крізь вічко — коридор був темним. Дзвінок заверещав знов.

— Хто там? — обережно запитав я.

За дверима зависла тяжка тиша. Мені стало не по собі — занадто швидко вже розгорталися події. Раптом я зрозумів, що до цієї хвилини просто грався в пригоди. Відтепер пригоди почали гратися зі мною.

— Хто там? — знову обережно запитав я.

Знов мовчанка. Як не дивно — не відчував жодного хвилювання. Мабуть, тому, що розумів — якщо вже ти почав гру, то треба грати.

Раптом почув, як хтось обережно вставляє ключ до замка.