Волонтер - Дмитро Білий

Іван Байдак замислився. Витягнув з трофейного портсигара цигарку й довго уважно дивився на неї.

— Слухай, хлопче, думаю, що тобі й мені буде краще, якщо ти якнайшвидше підеш звідси, — нарешті сказав він. Хлопець кивнув головою й підскочив:

— Дякую вам! Ви дуже хороша людина.

«Хороша людина — це обережна людина,» — трохи сумно подумки констатував лейтенант.

Але хороший учинок лейтенантові Байдакові так і не вдалося вчинити — у ту ж мить до дверей кабінету ввійшло троє.

— Майор Самохін, — недбало козирнув перший і тицьнув лейтенанту посвідчення «Смерш».

Лейтенант, як і більшість фронтовиків, смершевців і на дух не переносив, але занадто добре розумів, кому тепер належить влада в цьому місті.

Він козирнув у відповідь.

— А це хто такий? — майор хижо кинув очима на хлопця.

— Так собі, відвідувач банку, випадково опинився тут під час бою, — несподівано для себе сказав старший лейтенант.

— Розберемося, — коротко сказав майор і обернувся до свого напарника, — Петренко, до машини цього клієнта.

Тут би і промовчати Байдакові, але він не стримався:

— Товаришу майоре, я допитав цього хлопця, нічого підозрілого немає.

Майор косо й недобре подивився в очі лейтенантові і сказав з притиском:

— Не беріть на себе зайві функції, товаришу лейтенанте, розбиратися з людьми — це наш обов’язок. Петренко, виводь цього громадянина, а ви, товаришу лейтенанте, покажіть мені, будь ласка, приміщення банку.

Коли Дашевського виводили, той на секунду затримався у дверях і озирнувся на Байдака. І старший лейтенант зрозумів — скільки б спирту за своє життя він не випив, скільки б не довелося йому жити — цей погляд назавжди залишиться на його сумлінні…

…Під вечір їх невеличкий загін повільно крокував до місця дислокації штабу. Повз них торохкотіли нескінченні колони бронетехніки. Байдак поліз у кишеню гімнастерки за портсигаром і раптом зупинився. Повільно розтиснув кулак.

На долоні його лежав бронзовий медальйон — золотий дракон продовжував стискати загадковий ієрогліф…

Усі люди за чимось полюють. Полюють за дичиною і за щастям, за грошима і знаннями, за іншими людьми, за життям і смертю. Жінки полюють за чоловіками, а чоловіки за жінками. Урешті-решт полюють за можливістю взагалі не полювати. Коротко кажучи, усе в цьому світі може перетворитися на об’єкт полювання. Проблема тільки в тому, що обрати для себе за цей об’єкт. Хоча частіше мисливець непомітно для себе сам перетворюється на жертву. І нікуди від цього не втечеш.

Щодо мене, то я полюю за рукописами. Борони Боже, шановний читачу, сприйняти мене за видавця, який хижо позирає на графоманів, сподіваючись приватизувати чийсь ще не відкритий конкурентами талант. Об’єкт моєї пристрасті — спогади і щоденники. Історія — ця хитра дівуля — морочить нас своїми оманливими привидами, яких старанно заганяють у академічні томи поважні вчені, що годуються з її примх і вибриків. До речі, до числа істориків належу і я. Принаймні так занотовано в моєму університетському дипломі. А втім вперто йду по слідах Історії, розшукуючи їх у пожовклих і нерозбірливих рукописах, які навряд чи колись потраплять до друкарень. Занадто вже іншою виявилася б історія. А це вже було б досить небезпечно для тих, хто прагне стабільності, навіть і в минулому, — мешканців двадцять першого сторіччя.

З чого все це почалося? З якої миті я перетворився із самовпевненого власника колекції записів, що повідомляли про болі та страждання минулого, на жертву полювання, яку почали переслідувати привиди колишніх часів, немов би заганяючи мене в пекло своїх пристрастей? Як сталося так, що моя пристрасть до рукописів призвела до початку цієї божевільної гонитви, причому тікати довелося мені самому?

А почалося все з одного дуже невчасного телефонного дзвінка…

Найбільш вишуканим приладдям для тортур, як на мене, є дві речі — телефон і будильник. Думаю, що зі мною погодяться ті страждальці, щасливе забуття яких неодноразово і брутально розбивало на друзки мерзенне телефонне дзеленчання. Екзистенційна сутність телефону й будильника схожа. Обидва ці потворні прилади існують, щоб висмикувати людину зі стану ілюзорної стабільності і вперто ставити свою жертву перед фактом, що світ змінився, розпочався день, повний небезпек і всілякої різної гидоти, що тебе очікують нові невтішні новини і твоєму спокою взагалі настав гаплик. Уже сама потворна антигармонія цього пронизливого дзеленчання несе не тільки образу для людини, яка може відрізнити Моцарта від Армстронга, а й руйнує уявлення про світовий порядок речей, якщо ти є, наприклад, послідовним прихильником принципу недіяння — у-вей. Це дзеленчання завжди нагадувало мені відірваних північних варварів, які нахабно вдираються в затишний вишневий садок філософа, заглибленого в чайний церемоніал. Тому вперто відмовляюся від мобілки, а наворочений тайванський будильник — спадок від своєї колишньої дружини — заховав серед мотлоху в шафі. Щоправда, регулярно чую з-за дверей шафи, як будильник голосом китайської красуні ніжно повідомляє, що «рівно друга година», але я вже до цього звик і навіть можу пофантазувати, що ув’язнений під старими светрами будильник може перетворитися на тайванську красуню, й одного разу із шафи вийде, граційно обтрушуючи залишки нафталіну з довгої китайської сукні, зачарована принцеса міньської династії…

Але того дня в забуття моє увірвалася, на превеликий жаль, не східна діва, а наполегливі й невідворотні трелі, народжені серед загадкових механізмів телефону, необачно залишеного поблизу ліжка. Між нами кажучи, телефон свій, старий і надійний я колись потрощив об стіну, намагаючись цим переконати одного опонента в хибності наведеної аргументації з приводу