Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб

Сяк-так прокашлявшись (господиня легенько постукувала мене по спині), я наважилася уточнити:

– Е-е-е, нареченого?..

Віарела загадково усміхнулася:

– Не бійся, дитино, я сама здогадалась. Цього молодого чоловіка вчора притягли наші хлопці. Він зміг побороти двох із Пустки, уявляєш? Та що я тобі розповідаю, ти напевно все знаєш сама… Вродливий, ах! Плечистий, білявий, обличчя гарне, відкрите… Він попередив, що десь у лісі ховається його наречена. Дитино, чому ти плачеш? Йому пощастило, у нас гостював Лан[7]. Тепер твій суджений трохи відлежиться і…

А я ридала, зрозумівши, про кого говорила господиня. Ні, те, що Гент живий, не могло не радувати, але в глибині душі я сподівалася, що вона мала на увазі мого брата.

– Заспокойся, Рено, сльози тобі ще знадобляться, – продовжувала Віарела. – Сьогодні ми ховатимемо одного хлопчину…

Моє серце зрадливо стислося.

– Зовсiм молоденький, людина до того ж. Може, ти його знала? У нас тут люди не часто з'являються.

Я зірвалася й побігла світ за очі, мимохідь розквасивши дверима ніс біловолосому незнайомцеві. Так йому й треба, не одній же мені страждати…

Кладовище шукати не довелось – у ту сторону рухалися нечисленні перехожі.

Кажуть, на місці, де помер ельф, виростає дерево, а там, де спочиває його тіло – квіти. Напевно, в цій красивій легенді є частка правди, бо ж цвинтар нагадував квітник. І лише в кутку зяяла темна рана свіжої могили…

Довговухі не визнавали трун. Няв лежав на розшитому золотими нитками покривалі, одягнений у світлий костюм, з васильком у петлиці. На його обличчі я не помітила ні синців, ні подряпин – тільки легку усмішку… Мій братик… Брат!

Голосно цвірінькали горобці, вітер шелестів листям, тихо перемовлялися ельфи, десь далеко надривно мукала недоєна корова… Ніби й не сталося нічого! Я навіть плакати не могла… В голову нав'язливо лізли думки про те, що сказати батькам. Няв не хотів їхати в той проклятий Клус, не хотів! І загинув, боронячи мене… Навіщо всі ці гостровухі приперлися сюди?! Вони ж не знали його…

– Ми прийшли, щоб вшанувати пам'ять відважного хлопчика, який вступив у нерівний бій із бездушними, – тихо промовила Віарела. Вона неквапом підійшла, поклала руки мені на плечі. – Ти знала його, чи не так?

– Так…

– Напевно, дуже близько? – допитувалась ельфійка, і в її голосі з'явились дивні інтонації.

Незважаючи на біль, що рвав серце, я не втрималася від кривої посмішки. У Гента і тут з'явилися доброзичливці, що турбуються про моральне обличчя його «нареченої»!

– Ближче не буває, – з викликом глянувши в зелені очі співрозмовниці, вимовила я. – Він мій брат.

– Брешеш!

Різкість тону змусила мене підстрибнути.

– Няв – мій брат, – кожне слово давалося важко.

Віарела нітрохи не зніяковіла:

– Не знаю, як звати твого брата, але він живий, а цей хлопець – мертвий, тому не розповідай казки, дитинко! Ельфи відчувають смерть. З твоїх родичів у найближчих трьох поколіннях померли тільки баба і дід по батьківській лінії та дід по материнській.

Я роззявила рот від подиву. Все правильно. За одним винятком…

А ельфійка продовжувала свою думку:

– Втім, дарма я на тебе накинулася. Його усиновили? Чи ти – прийомна дитина?

– Ми близнюки! – роздратовано викрикнула я, з тривогою вдивляючись у рідні риси.

В душі колихнулася надія. А раптом?.. Що саме «раптом», я й не уявляла.

Віарела пильно подивилася спочатку на мене, потім на Нява:

– Певна схожість є. Але це значить… Ні, бути не може! І тобі я вірю…

Вона замовкла. Потім підбадьорливо стукнула мене в плече:

– Іди-но краще до нареченого. – Помітивши моє здивування, Віарела спробувала пояснити: – Не сумуй. Якщо я кажу, що твій брат живий, це означає, що він живий, а якщо ти бачиш, що він мертвий, особливо після сутички з жителями Пустки, це означає, що мені терміново потрібен Лан, адже тільки він…

Бурмочучи собі під ніс щось нерозбірливе, вона пішла. А я задумалася над її заплутаною тирадою. Або ельфійка трохи «того» і сприймати її слова всерйоз не потрібно, або неподалік дійсно правитель Дивного Лісу!

Віарела й раніше згадувала, що Генту пощастило – йому допоміг легендарний герой, тільки тоді я пропустила ці слова повз вуха. А якщо добре придивитися, хлопець, що лежав біля могили, не дуже й схожий на мого брата… У Нява і волосся світліше, і брови темніші, і ніс кирпатий. І не було у нього старого шраму на шиї!

– Не дивись. – Хтось різко повернув мене обличчям до себе. – Ти дуже молода… А це лише тіло. Оболонка.

Той самий біловолосий любитель сушеної риби, якого я вважала самогубцем. Погляд співчутливий… і зацікавлений. Десь я його бачила раніше, ще у Влаї, але де? Ех, пам'ять дівоча… Ось бабуся ніколи нічого не забуває. Як вона там? Напевно сидять із мамою на веранді, перемивають кістки сусідам. На невеликому столику – незмінна ваза з червоними маками. Квіти такі яскраві біля старовинного портрета… червоне на білому… на білому!