Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

Работорговець насупився:

— Не хочеш помсти?

— Вона не приносить полегшення, — відповів Каладін. — Я засвоїв цей урок ще давним-давно.

— Давним-давно? Дезертире, тобі не більше вісімнадцяти.

Майже вгадав: йому було дев’ятнадцять. Невже від часу, коли він вступив до Амарамового війська, минуло лише чотири роки? Каладіну здавалося, що відтоді він постарів на добру дюжину.

— Ти молодий, — вів далі Твлакв, — і міг би спробувати втекти від своєї долі. Бувало й таке, що люди поверталися до життя навіть із тавром раба на лобі. Адже можна виплатити свою вартість, розумієш? Чи переконати одного з хазяїв, щоби дав тобі свободу. Ти міг би знову стати вільним — це не так уже й малоймовірно.

Каладін презирливо пирхнув:

— Ні, Твлакве, мені не стати вільним від цих тавр. Ти сам добре знаєш, що я намагався втекти десять разів, знову і знову, — і кожна спроба закінчувалася невдачею. Адже не самі лише ґліфи на моєму лобі змушують твоїх найманців бути насторожі.

— Але ж поразка в минулому не означає, що немає шансу в майбутньому.

— Мені кінець. І начхати, — він глянув на работорговця: — А крім того, ти й сам не віриш своїм словам. Не думаю, що людина на кшталт тебе могла би спокійно спати вночі, якби й справді думала, що раби, яких вона продала, можуть одного дня знову стати вільними й податися на пошуки свого старого друга.

Твлакв засміявся:

— Може, що й так, дезертире. Можливо, і твоя правда. А може, я просто думаю, що якби тобі й випало знов опинитися на волі, ти би будь-що намагався вистежити того, хто колись продав тебе в рабство, — га? Ясновельможного Амарама — хіба ні? Його смерть була би мені попередженням, і я встиг би дати драла.

Як він дізнався? Де почув про Амарама? «Я знайду його, — подумав Каладін, — я власноруч випущу йому кишки. Я відкручу йому голову. Я…»

— Угу, — сказав Твлакв, вдивляючись в обличчя Каладіна, — здається, ти прибріхував, коли казав, ніби не жадаєш помсти. Ясно.

— Звідки ти знаєш про Амарама? — запитав Каладін, кинувши на нього сердитий погляд. — Відтоді я пройшов через півдюжини рук.

— Людям ротів не позашиваєш. А работорговці — народ балакучий. Бач, ми мусимо дружити між собою, бо інші нас на дух не терплять.

— Тоді ти знаєш, що мене затаврували не за дезертирство.

— Ха! Проте ми маємо вдавати, що це правда, — втямив? Винні в тяжких злочинах погано продаються. Через той ґліф «шаш» на твоєму лобі за тебе й так важко буде взяти хорошу ціну. А якщо я не зможу тебе продати, тоді… словом, тобі не сподобається. Тож ми гратимемо в цю гру разом. Я скажу, що ти дезертир. А ти мовчатимеш. Усе дуже просто…

— Це незаконно.

— Тут тобі не Алеткар, — відказав Твлакв, — і його закони тут не діють. Крім того, дезертирство було вказане як офіційна причина твого продажу в рабство. Скажеш, що все було інакше, — і нічого не наживеш, окрім слави брехуна.

— І головного болю для тебе.

— Але ж ти щойно сказав, що не хочеш мститися мені.

— Може, ще захочу.

Твлакв засміявся:

— Ні, якщо ти й досі цього не захотів, то вже, напевно, і не захочеш! А крім того, хіба ти не погрожував скинути мене зі скелі? Тому гадаю, ти все ж захотів. Але зараз нам конче треба вирішити, як бути далі. Адже мою мапу спостигла передчасна смерть.

Каладін повагався, тоді зітхнув.

— Нічим не можу допомогти, — щиро зізнався він, — я теж тут уперше.

Твлакв насупився. Тоді нахилився ближче до клітки, вдивляючись в обличчя Каладіна, — хоч і з безпечної відстані. За хвилину він похитав головою:

— Я вірю тобі, дезертире. Шкода. Що ж, покладуся на власну пам’ять. А та мапа все одно нікуди не годилася. Я майже радий, що ти її порвав, бо й самому не раз кортіло зробити те саме. Якщо раптом я надибаю де-небудь портрети своїх колишніх дружин, то неодмінно потурбуюся, щоби вони потрапили тобі до рук, і тоді матиму зиск із твоїх унікальних талантів.

І він неспішно покрокував геть.

Каладін провів його поглядом, а тоді вилаявся собі під ніс.

— Ти чого? — запитала спрен вітру й підійшла до нього, схиливши голову набік.

— Він мені без п’яти хвилин подобається, — сказав Каладін, відкинувши голову на ґрати.

— Але… після того, що він зробив…

Каладін стенув плечима.

— Я не сказав, що Твлакв не покидьок. Просто він із тих покидьків, що викликають симпатію, — він задумався, а тоді скривився. — Вони найгірші з усіх: коли їх убиваєш, то врешті-решт почуваєшся винним.

* * *

Під час великобур фургон протікав. Воно й не дивно: Каладін давно підозрював, що Твлакв узявся за работоргівлю, підхльостуваний ударами лихої долі. Він би залюбки торгував чим-небудь іншим, але щось — може, брак коштів або необхідність спішно покинути звичне середовище — змусило його зайнятися цим найменш шанованим ремеслом.

Люди на подобу нього не могли дозволити собі не те що розкіш — навіть прийнятну якість. Вони заледве встигали розраховуватися з боргами. Звідси й діряві дахи фургонів. Накладні боковини були досить міцними, щоби протистояти вітрам великобур, але про комфорт доводилося забувати.

Твлакв ледь не проґавив моменту, коли належало готуватися до чергового погіршення погоди. Очевидно, мапа, яку подер Каладін, також містила таблицю з датами великобур, куплену в якогось мандрівного буревартівника. Бурю можна спрогнозувати математичним способом: колись Каладіновому батькові це правило за розвагу, і він угадував точну дату вісім разів із десяти.

Дошки гриміли об ґрати клітки, коли вітер шмагав по фургону, тряс і розхитував його, немов той став іграшкою в руках незграбного велетня. Деревина скрипіла, і крізь тріщини проникали струмені льодяного дощу. Крізь них також пробивалися спалахи блискавок, супроводжувані перекотами грому. У рабів тільки й було світла, що від тих заграв.

Іноді блискавиці не супроводжувались громом, і тоді раби стогнали від жаху, бо уява малювала їм Прародителя бур, примари Загублених Променистих чи Спустошувачів — усіх тих, хто, як вважалося, бродить у напівтемряві буремних днів і ночей. Вони збилися в купу в дальньому кінці фургона, гріючи один одного теплом свого тіла. Каладін не