Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич

Інга врізалася у ті двері всім тілом, штовхнула їх плечем. На щастя,  вони  відчинилися без проблем – не були замкнені на замок. 

Окрилена цією першою удачею, Інга, спотикаючись, збігла сходами, молячи всіх богів про те, щоб на подвір'ї нікого не виявилося.

А з дому вже линув лютий крик потерпілого. Ще б пак! Очевидно ж, що такого амбала простим ударом по потилиці не звалити. 

Кров билася в голові, в горлі, здавалося, ще мить і вона хлине назовні... 

–  А ну стій, стерво!

Із темряви, навперейми їй, кинулася, розставивши руки,  чорна постать.  

Інга, якою б  не була пригніченою  і переляканою, миттєво оцінила своє жалюгідне становище. Ворота, нещодавно ще розкриті навстіж, зараз були  щільно зачинені.  Залишалася тільки хвіртка в залізному високому паркані.

Інга кинулася до неї і смикнула масивну ручку: замкнена.

– Куди? – гаркнув голос позаду.

Тверді, сильні пальці, немов кліщі, здавили її плече. Дівчина скрикнула від болю. 

Але жах, який вона зараз відчувала, не затуманив її свідомість, навпаки, додав якоїсь відчайдушної рішучості. Будь що буде! 

Інга вирвала з сумки балончик і з ненавистю бризнула перцевим струменем в обличчя, що біліло позаду неї. На щастя той виявився невисокого зросту, і струмінь влучив просто в ціль: в очі.

Охоронець  заревів, миттєво відпустив  її плече і закрився руками, відскочив убік, продовжуючи хрипіти й мотати головою.

Інга хотіла кинути балончик назад у сумку, але промахнулася, і він упав кудись у темряву, глухо стукнувши об тверду поверхню.

Навіть думки не виникло в дівчини нахилятися й шукати свою рятівну зброю. 

– Тримай цю тварюку, не відпускай її! – закричали від дверей, перекриваючи дзвінкий гуркіт дощу по залізному даху.

Звідки тільки сили взялися!  Інга в одну мить злетіла на високий паркан, перекинула ноги на інший бік і, повиснувши спершу на руках, зістрибнула донизу. 

Але на вулиці було мокро і слизько.  Нога попливла.  Інга не втрималася і впала, порвала джинси, до крові розбила коліно, подряпала об лід руки, впустила сумку.

Але жодні рани не могли зупинити її на шляху до  такої бажаної свободи. Вона піднялася, підхопила сумку і, долаючи біль і слабкість, кинулася бігти  стрімголов. Єдине чого боялася – оступитися і знову впасти.

Невже так легко відбулася? Але ні... Позаду неї скоро почувся шум погоні. 

Розкислий сніг чавкав під ногами, сповільнював рух і, що найпоганіше – видавав переслідувачам кожен її крок. 

Здавалося, що за нею женеться цілий натовп розлючених чоловіків.

Але Інзі просто хотілося добігти до якоїсь людної вулиці. Вона сподівалася, що там вони не наважаться напасти.

Та перш ніж потрапити на добре освітлену територію потрібно проминути парк, де в таку пору не буває ні людей, ні машин.

Кров із глибоких подряпин текла, не зупиняючись. Коліно боліло немилосердно, ноги промокли, але дівчина бігла з останніх сил, розуміючи, що від цього, можливо, залежить її життя. 

Шум погоні не вщухав, навпаки – наближався. А її енергія та рішучість стрімко вичерпувалися.

Петляючи між деревами, що волого блищали в дощовій темряві, добряче прикусивши губи, Інга розуміла –  це, швидше за все, кінець. Тоді вона звернула до неба всі свої відчайдушні благання. 

– Стій, тварюко! – знову крикнув позаду неї хрипкий, захеканий голос, – Інакше пристрелю!

Інга міцно заплющила  на мить очі, подумки прощаючись із життям, але попереду за деревами, промайнуло світло фар.

Зібравши останні сили, кинулася  вона на бічну дорогу, яка вела до міської траси.

Вилетіла з-за дерев назустріч машині, ледь не потрапивши під колеса. Гальма різко, оглушливо завищали. І цей звук розтерзав її, відгукнувся в голові таким несамовитим  болем, що вона ледь свідомість не втратила.

І негайно  її пронизала страшна і ще більш болісна думка. А якщо машина прямувала  саме в той будинок, і тепер вона з усіх боків оточена ворогами?

Двері машини відчинилися і пролунав лютий жіночий вереск:

– Ти, що ідіотка? Чого під колеса лізеш? – і слідом міцна нецензурна лайка.

Але Інга тільки хапала повітря і мружилася, засліплена яскравим світлом фар. 

У цей момент із парку вибіг чоловік.

Подальше здавалося якимось повільним безглуздим сном. Та, яка щойно обсипала Інгу добірною лайкою, вискочила з машини, схопила її за руку, потягла.

Двері з боку пасажира одразу ж відчинилися, і Інгу заштовхали в салон. Вона впала на сидіння як зламана лялька.

Двері зачинилися.  Знову заскрипівши  гальмами, машина зірвалася з місця, але темний високий силует перегородив їй дорогу, розмахуючи руками і щось кричачи.

– Влипли! – пролунав за спиною Інги переляканий голос, –  казала ж, не треба було цією дорогою їхати... тут завжди щось...