Єдина, або Сім наречених принца Ендрю - Ольга Обська

РОЗДІЛ 12. Підручний матеріал

Після сніданку Глафіра і Зурім вирушили досліджувати територію навколо палацу в надії знайти рослину, схожу на окайове дерево. Погода була чудова, ідеальна для прогулянок: тепло і сонячно, але відчувався свіжий вітерець.

Глаша бадьоро крокувала по паркових доріжках, чого не скажеш про Зурім. Східна красуня ледве встигала за Глафірою. Дріботіла поруч зі стурбованим обличчям і більше дивилася під ноги, ніж по сторонах.

— Глашо, ти казала, що придивишся уважніше до Бріуса сьогодні.

— Угу. Придивилася.

— То як? Що тобі твоя інтуїція підказує?

— На інтуїцію я покладатися не стала. Провела невеличкий експеримент, який показав, що наш Бріус такий же фітнес-тренер, як я іспанський дельтапланерист.

— А хто такий іспанський дельтапланерист?

— Неважливо, — усміхнулася Глаша. — Суть у тому, що Бріус явно підставний інструктор. Але от чи принц він, я сильно сумніваюся. Скоріше, це його друзяка, якого приставили шпигувати за нами.

— Ні, — мрійливо протягнула Зурім. — Бріус точно принц. У нього такий погляд — мурашки по шкірі.

Східна красуня ще більше сповільнилася. Потім сумно зітхнула:

— На жаль, він майже всю увагу приділяє Кіпріс.

— Він всю увагу приділяє Кіпріс тому, що вона більше за всіх лінується, — заспокоїла Глаша. — Спробуй завтра на зарядці не нестися слідом за Агнесою, ніби рятуєшся втечею від дикої зебри, а плентатися в хвості — буде і тобі увага.

Дівчата обійшли по колу палац і повернулися у вихідну точку, з якої почали екскурсію. Нічого підходящого за всю дорогу не трапилося, і Глаша вже збиралася визнати, що в парковій зоні шуканої рослини немає, як раптом її погляд наткнувся на розлоге дерево, розташоване навпроти галявини, де проходила зарядка.

— Зурім, дивись, — радісно скрикнула Глаша і вказала рукою вгору.

Там, в кроні велетня, на верхніх гілках виднілися плоди витягнутої форми, схожі на циліндрики, трохи потовщені донизу.

— Вони?

Зурім пильно придивилась.

— Ні, не вони. Хоча трохи схожі. Але, взагалі-то, я думала, що це дерево — дуб.

— Так, на дуб схоже, — погодилася Глаша. — Але ж ніхто не заважає дубу в Дарліті мати такі великі жолуді. Можливо, тут земля особливо родюча.

— Може й так, — кивнула Зурім. — Тільки знаєш, що дивно? Мені здається, ще вчора цих плодів тут не було.

— Значить, швидко дозрівають, — глибокодумно прорекла Глафіра. — Я ж кажу — рідкісної якості чорнозем.

І, заклавши руки за спину, почала обходити дуб по колу.

Зурім дріботіла поруч і синхронно з Глашею час від часу поглядала вгору. Думки в головах дівчат, схоже, були приблизно однаковими: чи варта знахідка того, щоб лізти за нею на дерево.

— Якщо це такі гігантські жолуді, — сказала Зурім, — то вони не підійдуть для танцю. У них же немає насінин-кульок, які б видавали звук при трясінні.

— Але ми ж не знаємо, що з себе представляють місцеві жолуді, — заперечила Глаша. — Цілком можливо — вони порожнисті і з насінням. А якщо насіння всередині не знайдеться, можна акуратно зробити отвір і заповнити порожнину намистинами, а потім дірку заклеїти.

— А раптом всередині місцевих жолудів — м'якоть?

— Це нічого, — оптимістично заявила Глаша. — Попросимо на кухні ножа великого, — вона розвела руками так, як роблять рибалки, які хваляться уловом. — А потім — хрясь, — рубонула ребром долоні повітря так, що Зурім здригнулася, — і навпіл. Вишкрібаємо м'якоть, висушуємо на сонці оболонку, а далі наповнюємо половинки намистинками і склеюємо. Ось тобі й Окай.

Зурім подивилася на Глашу повними захоплення очима. Цей погляд і визначив подальші дії Глафіри.

— Ходімо, — скомандувала вона, — бачила на задньому дворі драбину. Вона нам зараз стане в нагоді.

Легким підтюпцем дівчата зганяли за драбиною. Спробували прилаштувати її до дуба спочатку з одного боку, потім з іншого і, врешті-решт, була знайдена позиція, якою Глаша залишилася задоволена. З верхньої сходинки вона легко дотягнеться до першої гілки, а далі гілки ростуть досить густо, щоб дістатися до того місця, звідки звисають плоди.

Варіант, що на дерево полізе Зурім, Глафіра навіть не розглядала. Якщо східна красуня висоти зебри боїться, то що вже казати про такого велетня.

Під захопленим поглядом Зурім Глафіра почала сходження на дубовий «Еверест». Бачив би її зараз Діма Рогаченко, менеджер із сусіднього відділу, завзятий скелелаз, сповнився би повагою. Натхнена уявним респектом від скелелаза, Глаша з легкістю дісталася першої гілки. Щоправда, далі справа пішла не так швидко. Знизу-то здавалося все просто: гілки ростуть поруч. А реально між ними було не менше метра, тож доводилося або підтягуватися, або шукати проміжні майданчики у вигляді виступів на корі.

Підбадьорюючи себе народною мудрістю «шлях подолає той, хто йде», Глаша таки дісталася гілки, на якій росли плоди. Коли до заповітної цілі залишалося кілька метрів, Глафіра помітила пару дивних деталей: по-перше, оболонка жолудя не була гладкою — мала текстуру у вигляді прожилок, а по-друге, плід кріпився до гілки не одним, а двома черешками. Якби не Глашина ейфорія від того, що змогла досягти мети, можливо, її б насторожило, що черешки ці підозрілим чином нагадують лапки. Але в той момент більше хвилювало, наскільки міцно вони тримають плід, і чи вистачить сил зірвати його однією рукою. Тому міцно схопивши пальцями відразу обидва черешка, різко потягнула їх вниз. Уже наступної миті розкрила долоню і скрикнула — жолудь заворушився. Він дивним чином вивернувся навиворіт і виявився не жолудем, а кажаном. Звірятко пронизливо засвистіло, розправило крила і злетіло вгору. У наступну секунду небо стало чорним від кількох сотень його побратимів, що одночасно кинулися у височінь.