Зворотний бік світла - Дарунок Корній

Одного разу випадково залетіла у володіння Худіча родина білих лебедів. То були батько, мати та двійко вже дорослих лебедят. Матір пошкодила крило, от вони і мусили зупинитися на перепочинок. Що тут почалося! Гайворони вбивали їх жорстоко та повільно, поодинці, насолоджуючись тим, як живе тіло прекрасного білосніжного птаха перетворювалося в криваве місиво. Худіч любив дивитися, як здобич згасала в стражданнях. Запах крові п’янив, страх в очах дихаючої та благаючої помилування їжі — збуджував. Першим розтерзали батька, наступного дня — матір, третього дня пошматували старшого сина.

На четвертий день до Худіча привели молоденьку лебідку. Так, вона ледь помітно тремтіла від страху, але на відміну від брата та матері — трималася достойно. Вона не опускала очі додолу, не благала, не звала на допомогу, а навпаки — з ненавистю дивилася на ворога. А той, хто дозволив жорстоко вбити перед тим її матір, батька та брата, раптом розгублено відвів погляд від дивовижно красивих очей Лебедівни. Хто зна, що він там побачив, можливо, врешті зумів розгледіти потворного себе, бо вже звик, що вбивав не заради поживи, а заради втіхи. Лебедівну того дня не стратили. Худіч сам не знав, що з ним відбувається, такого ніколи не відчував. Мав поміркувати. Сум’яття ятрило душу. Всередині тіла хтось наче запалив сонце та розлив тепло. Серце скажено калатало, а коли заплющував очі, то бачив тільки її одну — білосніжну Лебедівну, ворогиню, поживу для його ватаги.

Наказав відвезти лебідку в чорну печеру, яка знаходилася в Чорній скелі, де ми зараз сидимо. Скеля була темна, волога, непривітна, хоч і доволі простора. Три дні бідна Лебедівна нічого не їла та не пила, хоча за наказом Худіча їй приносили і воду, і їжу То був її протест, ліпше вмерти, як батьки та брат, аніж насолоджуватися облудним невільничим життям та прийняти оманливу волю з рук ворога.

На четвертий день до неї в печеру прийшов сам Худіч. Він довго стояв посеред просторої зали, яку освітлювало сяйво світлячків, що спеціально принесли для цього. Чорний Гайворон намагався спіймати хоча б один добрий погляд лебідки. Лебедівна не зводила з нього очей, яро шипіла, показуючи, як люто ненавидить свого ворога. Худіч так і не насмілився відкритися лебідці. Він приходив і наступного дня, і через день. Приходив, ставав навпроти Лебедівни і мовчав, кожного разу силуючись здолати власне заціпеніння, та не знаходив слів. Бо за ті роки, що він був ватагом чорнодзьобих, всі ніжні та хороші слова забулися. Ой, як важко навчитися любити тому, хто завжди тільки ненавидів, вбивав, приносив смерть та муки і ніколи нікого не милував. А що станеться, коли така істота зрозуміє, що навіть вона здатна кохати, видобути з крижаного серця крихітний промінчик ніжності та співчуття?

Зграя чорнодзьобих відчувала: з їхнім ватагом щось коїться. Ба, більше — Худіч зовсім втратив голову через полонянку, білу огидну птаху з довгою шиєю та пишними крилами. Щоб врятувати Худіча, порішили лебідку вбити. Якщо вона згине, то їхній мужній ватаг знову стане собою і зграя чорнодзьобих залишиться найсильнішою та найнебезпечнішою на околиці. Одного дня, коли Худіч був усередині Чорної печери, чорнодзьобе військо оточило її, найдужчі і найсильніші воїни зайшли всередину. Мали вбити лебідку на очах ватага, щоб він не тішив себе примарною надією — може, вона жива і колись повернеться. Худіч відразу збагнув, що задумали його Вояки, бо ж був не тільки найсильнішим та найжорстокішим серед граків, був — наймудрішим.

Так-так, Птахо, ти правильно здогадалася: Худіч став на герць проти своїх, боронячи Лебедівну. А коли зрозумів, що сили нерівні і що йому не здолати ним же навченого війська, припав до землі і заплакав. Уперше у житті жорстокий воїн Худіч ридав, щиро просячи крізь сльози всі добрі сили допомогти не йому, а Лебедівні — його життя в обмін на її.

Раптом вдарив сильний грім, усередині темної печери сяйнула блискавка. За мить весь простір чорної печери заповнило яскраве світло. Чорне гайвороння осліплено принишкло, перелякано роззираючись довкола. Склепіння печери чомусь щезло, сонячне проміння безперешкодно потрапляло досередини. Зашуміли білі крила, і вгору до сонця полетіла прекрасна Лебедівна. Чорнодзьобих настільки приголомшило пережите, що ніхто й не мислив спробувати наздогнати лебідку. Коли ж через деякий час оговталися, то зосередилися на іншому — посеред просторої, вже безсклепінчастої печери лежало щось біле, з потрощеними крилами. То був колишній грізний гайворон Худіч, тепер Білий Гайворон. Грак печально підвівся з землі, задер голову, проводжаючи Лебедівну.

Цар-Мати замовкла, сумно зітхнула, переводячи подих. Птаха знала, що то ще не кінець історії, вона здогадувалася, яким буде продовження, та все ж з якимсь внутрішнім трепетом жадала помилитися:

— Чорнодзьобі люто накинулися на колишнього ватага. Вони пили його гарячу кров, шматували теплу плоть. Він став білим, отже — чужинцем для них, здобиччю, ворогом. А очі Худіча невідривно дивилися в небо, майже не відчуваючи, як з його тіла червоною цівочкою витікає життя. Худіч бачив тільки малюсіньку цяточку в небі, те, що залишилося від його Лебедівни, і щасливо посміхався. Вона врятувалася!

Вранці новий ватаг чорнодзьобих наказав забрати з печери залишки того, кого ще вчора вони так боялися і хто зрадив їх. Ніщо не мало нагадувати Великому Гайворонячому війську про ганьбу. Та в печері вони нічого та нікого не знайшли, хіба що смоляні стіни колись Чорної Печери за ніч стали білими, як крила Білого Гайворона.

З того часу Чорну Печеру стали називати Печерою Білого Гайворона.

— Це не ваша легенда, правда ж? — печально запитувала Птаха.

— Ні, — здається, Вітра не здивувалася запитанню. — Її розповідав мені один чоловік зі сколотян.

Цар-Мати поспіхом відвела очі від Птахи, перевівши погляд на протилежну стіну. Очі Вітри зрадливо блиснули. Птаха ж згадала свого Чорного Гайворона, який також не задумуючись прикрив її собою, рятуючи від своїх. Але чи став він від того Білим?

12. Чорна мальва

Минуло три ночі з моменту останньої подорожі до сарматів. Посеред буденного дня Птаха раптом відчула — її відчайдушно кликали. Вона добре почула голос Цар-Матері у своїй голові. Цього разу не стала чекати ночі, щоб потрапити у сарматський світ, і скористалася ключем. Справа нагальна — відчувала це. А у снах можна було й заблукати чи щось наплутати. З ключем надійніше, хоча так її можуть вистежити.

Посеред Печери Білого Гайворона стояла перелякана і стурбована Вітра.