Зворотний бік світла - Дарунок Корній

— Я — Вітра, Цар-Мати, — поважно кивнула поляниця Птасі. — А тебе як звати?

Птаха посміхнулася. Вітра опанувала себе, бо говорила трохи зверхньо та зухвало, як і годиться Цар-Матері.

— Птаха, — відповіла спокійно.

— Гарне ім’я, Дух-Жінко, в ньому багато неба та волі. Ми також обираємо для власних дітей імена із сильними словами. Ім’я часто визначає долю людини, веде її. Верха — ім’я моєї доньки. Дуже ім’я, у ньому звитяжний клич. І що ж тебе, Птахо, привело у наш край? Певне, щось важливе, але не скажеш, хіба що відкриєшся Великій Жриці.

Птаха поважно кивнула. Хай Цар-Мати продовжує сама відповідати на власні запитання, так спокійніше.

Верха обвела поглядом стіни печери:

— Тобі, Птахо, подобаються квіти на стінах? То малюнки моєї доньки. Такі квіти в наших краях не ростуть. Верха називає їх мальвами.

— Мальви?! — повторила чи то запитала Птаха.

— Так, мальви. Квіточки. Тьху! — мовила зневажливо поляниця. — Дурне заняття для воїна — малювати, але жінка при надії ще не таке втне, повір мені. Я всі дев’ять місяців проревіла, вже навіть Жриця мені помагай-зілля варила, бо могло народитися слабке та боязке дитя. Тому малювання — зовсім невинне заняттячко. Правда ж? Та й недовго залишилося чекати до народин онуки. Я вже ім’я придумала. Верха не опиратиметься, бо ім’я сильне. Як тобі, Птахо, Громислава? Звучить мов переможний дзвін металу. Авжеж!

Птаха на знак згоди кивнула, перевівши погляд знову на квіти. І чому вони її так бентежать?

— У моєму саду багато мальв. Вони живі, гарні, але ці набагато цікавіші, особливо чорні, — говорила Птаха.

— Де-де, у саду? А — тобто там, у вас. — Вітра закотила очі догори. — Ви маєте сади?

— Гарно малює твоя донька, по-справжньому — Птаха вирішила не уточнювати, де знаходиться її сад.

— Мені також подобається, як не дивно, — побачивши, що Птаха продовжує витріщатися на стіни, підтримувала розмову Вітра. — Досі не знала, що Верха вміє малювати. Де воно у ній взялося? Майже від народження забавки звичні — стріли, лук, меч, ножі, коні. А тут — квіти на стінах. Певно, винен той дивний чужинець, якого вона собі обрала, щоб стати жінкою. Він коли приходив, дарував доні квіти. А я дозволяла це робити, тому що бачила — дитині він припав до серця. А мені той чолов’яга ніколи не подобався. Та що поробиш? У нас завжди обирає жінка. І навіть радити негоже. Той чужинець прийшов з далекого краю. Ні, його ми не захопили в полон і він не був з ворожого чи сусіднього племені. Так-так, він не бився та не змагався, як то годиться справжньому воїну, майбутньому чоловіку поляниці. Верха зустріла його в степу і привела в табір. Може, її підкорило вольне ім’я чужинця — Вітер, а може, розумні чорні очі чи медові слова, які так і текли рікою з його уст, а може… А може, ті диво-квіти, які щоразу приносив із собою. Він приходив майже місяць і щоразу приносив квіти. І я не сміла опиратися — хай буде, як є. Прийшла пора моїй дитині мати власну дитину. Терпіла, бо знала — це ненадовго. Настане днина, і він піде назавжди.

Птаха бачила, що, напевне, вперше Вітра комусь довірливо повідала про свої жалі. Хіба мала право безстрашна Цар-Мати, велика жінка-воїн, на сентименти?

— Знаєш, я також батька Верхи відпустила, не вбила, він мені став наче рідним, чи що. Навіть кликав мене із собою. Я відмовилася і зовсім не шкодую. Щеміло трохи в грудях, та скоро минулося. Трохи сліз, трохи слів, трохи напою, який зварила Велика Жриця, й сплинуло. І у Верхи мине. Залишаться як спомин хіба що намальовані квіти в Печері Білого Гайворона, поки їх не заберуть дощі.

Птасі було шкода і Вітри, і закоханої Верхи. Вона не говорила Вітрі, що залишиться ще Громислава, чи як там ще назвуть новонароджене маля. І то не лишень спомин. Добре, що вчасно припнула язика. Негоже доливати оливи в сумний вогонь, який так журно палає всередині Цар-Матері.

Жінки якусь мить стояли мовчки, розглядаючи настінні малюнки. Птаха збагнула, що має перевести розмову на щось інше.

— Велика Цар-Матір, а чому ця місцина має таку дивну назву — Печера Білого Гайворона? — запитала Птаха.

— Ти не знаєш? — трохи здивовано чи то перепитувала, чи то стверджувала Вітра. — Отже, ти нетутешній дух. Хочеш і справді знати історію цієї печери?

Птаха кивнула.

— Тоді давай присядемо. Відколи моя донька почала сюди приходити, довелося поставити тут лавку — не годиться вагітній так довго стояти.

Вітра показала рукою на дерев’яну лаву, що стояла під північною стіною Печери. Що ж, можна і присісти. Хоча Птаха не почувалася втомленою, але з поваги до Цар-Матері не стала перечити.

11. Легенда про Білого Гайворона

— Давно то було, дуже давно. В ті далекі часи мешкали у нашім краї хіба що навіжені вітри, які дмухали то з моря, то зі степу, швидкі та стрімкі хвилі, котрі накочували то високим валом, то лагідним порухом, і лиха та жорстока зграя чорного гайвороння. Вирізнилися ті граки з-поміж іншого птаства чорними-пречорними дзьобами та кровожерною вдачею. Тому й називали нашу землю тоді — Чорнодзьобою. Верховодив у Гайворячому війську грак Худіч, найжорстокіший у зграї. Він ненавидів усіх, крім хіба що себе, хоча змушений таки був терпіти своїх побратимів. Так, дивним було те гайвороння, бо зазвичай годувалося не дрібними ховрашками, мишами, хробачками та комашками, а любило пити гарячу кров живої здобичі та мордувати дихаючу теплу плоть, влаштовуючи справжні мисливські перегони за нею. Все живе, що попадало до них в полон, — орли, гагари, чайки, чаплі, перепелиці, зайці, лисиці після безжалісного полювання з’їдалися живцем. Худіч тут верховодив, самостійно вигадуючи найхимерніші способи страти. І робилося то все заради забави.

Вітра з особливим притиском вимовила останнє речення. Птаха згадала сцени страти полонених воїнів та новонароджених хлопчиків, гидливо скривилася. Так, звісно, сарматки не гайворони, вони вбивали, приносячи жертву Великій Матері, не заради розваги. Принаймні так вважали. Вітра тим часом продовжувала:

— Йшов час, недобра слава про навіженого Худіча та його скажену ватагу розлетілася світом. Настали скрутні часи для чорнодзьобих, бо на їх землю ніхто з доброї волі не забрідав. Граки залишалися без справжньої, живої здобичі. Хитрому та підступному гайворонню доводилося несолодко, мусили перебиватися рибою та падаллю. Гордовиті чорнодзьобі не їли плодів дерев чи трав. Можна, звичайно, було перелетіти в інше місце, нормальні граки то частенько роблять, шукаючи добрий харч. Але тільки не Худіч. Він був прив’язаний