Чвара королів - Джордж Мартін
— Що ж до князя Рікарда, то наприкінці його панцир став вишнево-червоний, а золото капотіло з острог у вогонь. Я стояв коло підніжжя Залізного Престолу в білій своїй лицарії та білому корзні. Думав собі про Серсею, щоб чимсь голову зайняти. Опісля Герольд Вишестраж відвів мене убік і сказав: «Ти присягнувся обороняти короля, а не судити його». Такий він був, Білий Бик. Вірний присязі до кінця, далеко ліпший за мене лицар. Так усі кажуть — значить, так воно і є.
— Аерис… — Кетлін відчула, як до горла підступає жовч. Оповідка була така мерзенна, що майже напевне мусила бути правдою. — Аерис був навіжений, це знала уся держава, але якщо ви мене запевняєте, що вбили його заради помсти за Брандона Старка…
— Я цього не казав. Усі Старки для мене ніщо. Кажу вам, чудернацько виходить: один мене любить за добрість, якої ніколи не було, а стільки люду паплюжить за найкраще, що я зробив. На Робертовому вінчанні на царство мене змусили стати на коліна перед ясновельможними чобітьми поруч з великим маестром Пицелем та євнухом Варисом. Щоб король пробачив нам злочини і взяв до себе на службу. Щодо вашого любчика, то Нед мав би цілувати руку, яка вбила Аериса, а він натомість супив брови на дупу, побачену ним на Робертовому престолі. Гадаю, Нед Старк любив Роберта навіть більше від свого брата і батька… або й від вас, ласкава пані. Адже Роберта він ніколи не зраджував, чи не так?
Хайме п’яно зареготав.
— Та чого ви, пані Старк? Я таке потішне розповідаю, просто жах, а ви й не всміхнетеся!
— Ви, Крулерізе, нічим не можете мене втішити.
— Знову оте прізвисько. Тепер я вже, мабуть, роздумаюся вас гойдати. Адже першим до вас допався Мізинець, хіба ні? А я не підбираю недоїдків за іншими чоловіками. До того ж ви і наполовину не така гарна, як моя сестра.
Його усмішка різала, мов ніж.
— Я ніколи не злягався з іншою жінкою, крім Серсеї. Виходить, я у свій спосіб вірніший, ніж ваш любий Нед. Бідний, старий, мертвий Нед. То хто ж має гівно замість честі, га? Я вас питаю! Як там, прошу пані, звали його байстрюка?
Кетлін ступила крок назад.
— Брієнно!
— Ні, не так його звали. — Хайме Ланістер перекинув глека догори дінцем. Йому на обличчя потік струмочок, яскравий, наче кров. — Сніговій, ось як. Біленьке таке ім’ячко… наче ті накидочки, що нам видають у Королегвардії, коли ми гарнесенько проказуємо свої обітнички…
Брієнна штовхнула двері й ступила крок до цюпи.
— Кликали, мосьпані?
— Дайте-но мені свого меча.
Кетлін простягнула до неї руку.
Теон V
У небі купчилися темні хмари, ліс стояв мертвий та морозний. Коріння хапало Теона за ноги, гілля хльоскало в обличчя, лишаючи на щоках криваві смуги. Він нестямно, стрімголов сунув крізь ліс, а крижані бурульки розліталися перед ним на друзки. «Змилуйтеся!» — схлипнув він. Ззаду почулося гучне розкотисте виття, від якого кров застигла у жилах. «Змилуйтеся, пожалійте!» Кинувши погляд назад через плече, він побачив, що вони наближаються — велетенські вовки завбільшки з коней, але з головами малих дітей. «Змилуйтеся!» Кров капотіла з їхніх ротів, чорна, мов смола, пропалювала дірки в снігу. З кожним кроком вони наближалися. Теон спробував бігти швидше, та ноги не слухалися. Дерева мали обличчя, і вони сміялися з нього, сміялися… а тоді знову почулося виття. Він чув гарячий подих звірів позаду, сморід сірки та гниття. «Вони мертві, мертві, я ж бачив їхню смерть!» — намагався він кричати, — «я бачив, як їхні голови вмочували у смолу!». Та коли роззявив рота, замість крику зміг видати лише стогін; а потім його щось торкнулося, і він закрутився, заверещав…
…сягнув по кинджала, якого тримав коло ліжка, та спромігся лише збити його на підлогу. Векс сахнувся від нього геть; за німим хлопцем стояв Смердюк, лице якого освітлювала принесена ним свічка.
— Що таке? — скрикнув Теон. «Змилуйтеся!» — Чого треба? Навіщо ти припхався до опочивальні? В чому справа?
— Мосьпане принце, — мовив Смердюк, — до Зимосічі прибула ваша сестра. Ви просили негайно повідомити, коли вона з’явиться.
— Давно вже час, — пробурмотів Теон, чухаючи голову. Він почав боятися, що Аша покине його напризволяще. «Змилуйтеся!» Теон визирнув з вікна, де башт Зимосічі щойно торкнулося перше блякле світло. — То де ж вона?
— Лорен повів її з вояками до великої трапезної снідати. Бажаєте її бачити?
— Так. — Теон відкинув ковдри. Вогонь у комині вигорів до вуглин. — Вексе, гарячої води!
Він не дозволить собі показатися Аші розпатланим та просяклим потом. Вовки з дитячими обличчями… Він затремтів.
— Зачини віконниці.
У опочивальні було холодно, наче у сновидному лісі.
Усі його сни останнім часом були холодні, а кожен наступний — страшніший та бридкіший за попередній. Минулої ночі він перенісся назад до млина, де вдягав мертвих, стоячи навколішки. Руки й ноги їхні вже кам’яніли; здавалося, вони опираються спробам напівзамерзлих пальців натягти на них штани, зав’язати усі шворки, нап’ясти чоботи з хутряною облямівкою на тверді негнучкі ноги, застібнути шкіряного паса на стані, який можна було охопити долонями.
— Я нічого цього не хотів, — казав він, працюючи. — Мені не лишили вибору.
Трупи не відповіли, тільки стали холодніші та важчі.
А позаминулої ночі йому наснилася мірошничиха. Теон давно забув її ім’я, але пам’ятав тіло: м’які, наче подушки, груди, розтяжки на животі, гострі нігті у його спині під час утіхи. Вночі уві сні він знову був з нею в ліжку, але цього разу вона мала зуби згори та знизу і вчепилася у горлянку, одночасно відтинаючи його чоловічу міць. Яке безумство. Адже вона теж померла на його очах. Гельмар звалив її одним ударом сокири, поки вона скиглила про милосердя. «Дай мені спокій, жінко. Тебе вбив він, не я. Та й він теж уже мертвий.» Добре, хоч Гельмар не приходив до Теона лякати уві сні.
Доки Векс
