Чвара королів - Джордж Мартін

— Кохав я діву, руду, наче осінь, — співав Римунд, — із заходом сонця у ряснім волоссі.

Кетлін навіть не помітила, коли скінчився спів. Минуло кілька годин, але як на неї, Брієнна виникла коло дверей за один удар серця.

— Ласкава пані, — тихенько покликала вона. — Настала північ.

«Настала північ, батьку» — подумала Кетлін, — «і я знову мушу виконувати свій обов’язок.» Вона відпустила батькову руку.

Ключник у підземеллі був миршавий, з червоним пияцьким носом. Він добряче надудлився пива і тепер куняв над великим кухлем та рештками пирога з голубами. На жінок сторож зиркнув підозріло.

— Даруйте, мосьпані… та князь Едмур наказав нікого не пускати до Крулеріза без писаної ним грамоти з печаткою.

— Князь Едмур?! Хіба мій батько вже помер, а мені й не сказали?

Ключник облизнув губи.

— Ні, мосьпані, скільки знаю, наш ясний пан ще живі.

— Тоді відчиняй, бо підеш зі мною до світлиці князя Гостера і розкажеш йому сам, з якого дива смів мені відмовити.

Він опустив очі.

— Підкоряюся наказові пані.

Ключі висіли в нього на ланцюжку, на шкіряному, набитому нютами пасі. Він щось бурмотів, поки перебирав їх, аж нарешті знайшов той, що пасував до дверей Крулерізової темниці.

— Іди пий своє пиво, а нас залиш, — наказала Кетлін.

З низької стелі звисав на гаку олійний ліхтар. Кетлін взяла його і збільшила полум’я.

— Брієнно! Хай нас ніхто не турбує.

Брієнна кивнула і стала ззовні темниці, поклавши руки на маківку меча.

— Пані покличуть, коли матимуть у мені потребу.

Кетлін штовхнула плечем важкі двері з дощок та залізних смуг і ступила у бридку вогку темряву. Вона перебувала у самому череві Водоплину, в його смердючих кишках. Під ногами хрумтіла стара солома; стіни вицвіли від селітри. Крізь камені ледь-ледь шуміла течія Перекату. Світло ліхтаря вихопило з мороку цебро, повне гидоти, у одному кутку, і скупчену постать у іншому. Глек вина стояв коло дверей недоторканий. «Оце тобі й уся хитрість. Добре, хоч ключник не видудлив вино сам.»

Хайме підняв руки до обличчя, щоб сховатися від світла. Кайдани на руках забрязкотіли.

— Пані Старк, — мовив він голосом, захриплим від довгої мовчанки. — На жаль, я не в тому стані, щоб гідно вас прийняти.

— Подивіться на мене, пане лицарю.

— Від світла очам боляче. Хвильку почекайте, якщо ваша ласка.

Хайме Ланістерові не дозволяли мати бритву, відколи захопили його у Шепітній Пущі, тому обличчя, колись разюче схоже на королевине, зараз вкривала кошлата борода. Виблискуючи золотом під ліхтарем, порость на обличчі робила його схожим на великого жовтого звіра, величного навіть у ланцюгах. Брудне волосся спадало на плечі сплутаними косами та ковтунами, одяг гнив просто на тілі, обличчя схудло і змарніло… проте навіть зараз краса та сила цього чоловіка відразу вкидалися у око.

— Бачу, вам не смакувало вино, яке я наказала надіслати.

— Така раптова щедрість викликала в мене розумні підозри.

— Я можу стяти вам голову, коли забажаю. Навіщо мені вас труїти?

— Смерть від отрути можна видати за природну. Важче твердити, що в мене голова сама відвалилася.

Він зиркнув угору з підлоги, примружившись; його очі, зелені, наче в кота, потроху звикали до світла.

— Я б запросив вас сісти, але ваш брат не лишив мені жодного стільця.

— Я можу постояти, не впаду.

— Справді? А вигляд маєте жахливий, мушу сказати.

Бранець був скутий на зап’ястках і гомілках, усі кайдани з’єднувалися між собою, тому він не міг зручно ані лежати, ані стояти. Кайдани на ногах були прикручені до стіни.

— Вважаєте, на мені вже досить заліза, чи ви принесли ще? Можу гарненько поторохтіти, якщо вам до смаку.

— Ви самі собі погіршили долю, — нагадала вона бранцеві. — Ми оселили вас у зручній баштовій опочивальні, як личить вашому родові та станові. А ви відплатили тим, що спробували втекти.

— Цюпа — вона і є цюпа. Під Кастерлі-на-Скелі є такі, що оця проти них — садок вишневий коло хати. Не втрачаю надії колись показати їх вам.

«Якщо він і зляканий, то добре приховує» — подумала Кетлін.

— Людина, скута по руках та ногах, мусила б краще добирати слова, що виходять з її вуст, пане. Я не на те прийшла, щоб слухати ваші погрози.

— Не на те? То напевне, на те, щоб зазіхнути на мене тілесно? Кажуть, скорботні вдовиці дуже сумують у своїх порожніх ліжках. Ми, Королегвардія, присягаємося дружин не брати, але трохи втішити вас я не відмовлюся. Треба, то й треба. Наливайте вина, скидайте платтячко, і подивимося, чи я досі на щось здатний.

Кетлін витріщилася на нього з відразою. Чи був колись на світі чоловік одночасно такий вродливий і такий ниций?

— Якби ви це сказали в присутності мого сина, він би вас убив!

— Тільки якби лишив оці іграшки на мені. — Хайме Ланістер забрязкотів кайданами. — Ми ж обоє знаємо, що малий боїться зустріти мене у двобої.

— Мій син ще молодий, але ви дуже помиляєтеся, коли вважаєте його дурним. Щось ви не були такі швидкі на виклики, коли мали при собі військо.

— А чи за минулих часів Королі Зими теж ховалися за мамчиними спідницями?

— Мені починає набридати, пане. Я мушу знати певні речі.

— Навіщо мені вам щось казати?

— Щоб урятувати собі життя.

— Гадаєте, я боюся смерті? — Думка, здавалося, його розважила.

— А мусили б. Ваші злочини здобули вам почесне місце у найглибшому та найстрашнішому з семи пеклів. Якщо боги судять правим судом.

— Які ще боги, пані Кетлін? Оті дерева, яким молився ваш чоловік? Чим, прошу пані, вони прислужилися князеві Едарду, коли моя сестра стинала йому голову? — Хайме гигикнув. — Якщо боги існують, то чому ж у світі стільки болю та несправедливості?

— З-за таких людей, як ви.

— Немає таких людей, як я. Є лише один я.

«Нічого, крім нахабства, гонору та порожньої хоробрості божевільного. Я марную тут час і сили. Якщо й була в ньому колись іскра честі, то давно згасла.»

— Не бажаєте зі мною говорити, то й гаразд. Пийте це вино, пане,