Чвара королів - Джордж Мартін

Кетлін спинилася на хвильку.

— Гадаю, Теон і вовків убив. Мусив, бо інакше… Я була певна, що хлопчики в безпеці, поки з ними лютововки. Як Робб з Сірим Вітром. Але мої дівчата більше не мають вовків.

Брієнна збентежилася з різкої зміни у розмові.

— Ваші доньки…

— Санса вже в три роки була шляхетна панна — така чемна, така рада догодити. Ніщо так не любила, як казки про лицарські звитяги та чесноти. Люди кажуть, що вона схожа на мене, та моя дівчинка виросте у таку красуню, якою я ніколи не була, от побачите. Я часто відпускала її покоївку, щоб самій розчесати їй волосся. Брунатно-руде, світліше за моє, таке рясне і м’яке… рудизна у ньому, бува, ловила світло і сяяла, наче вилощена мідь.

— А Ар’я, вона… Недові гості часто-густо плутали її з хлопчиком-стайнярем, якщо заїжджали до двору без попередження. Мушу сказати, з Ар’єю було найважче. Вона наполовину хлопчик, а наполовину — вовченя. Заборониш їй щось — і життя їй не миле, доки вона до того не допадеться. Вона мала довге Недове обличчя і брунатне волосся, завжди схоже на пташине гніздо. Я вже й не гадала зробити з неї панну. Вона збирала синці та ціпки, як інші дівчата збирають ляльок, і казала руба геть усе, що спаде на думку. Мабуть, вона теж мертва.

Мовивши це, вона відчула, наче велетенська рука стиснула їй груди.

— Я бажаю їхньої смерті, Брієнно. Спочатку Теона Грейджоя, потім Хайме Ланістера, Серсеї та Біса. Усіх до одного. Але мої дівчатка… моїх дівчаток…

— Королева… вона теж має дівчинку, — проказала Брієнна, запинаючись. — І синів, одного віку з вашими. Коли вона почує, то може… може змилуватися, і тоді…

— Що тоді? Поверне мені доньок неушкодженими? — Кетлін сумно всміхнулася. — Інколи ви самі, Брієнно, здаєтеся мені такою милою та невинною, як дитина. Якби ж то… але цього не станеться. Робб помститься за своїх братів. Лід вбиває незгірш вогню. Лід — так звався Недів обіручний меч. Валірійського булату, з рясицями від тисяч нагортань, такий гострий, що я боялася його торкнутися. Роббів меч — тупа ломака поруч з Льодом. Та боюся, нелегко йому дасться зітнути голову Теонові. Адже Старки не тримають катів. Нед завжди казав, що хто проказує вирок, той мусить здійняти меч. Сам він ніколи не радів з тієї справи. Але я б пораділа, ще й як…

Вона витріщилася на зарубцьовані долоні, стиснула їх, знову розтиснула, повільно підняла очі.

— Я надіслала йому вина.

— Вина? — Брієнна розгубилася. — Роббові? Чи… Теонові Грейджою?

— Крулерізові. — Задум добре спрацював з Клеосом Фреєм. «Сподіваюся на твою спрагу, Хайме. Сподіваюся, що твоя горлянка суха, аж дереться.» — Я хочу взяти вас з собою.

— Наказуйте, ласкава пані. Я ваша.

— Добре. — Кетлін рвучко підвелася. — Лишіться й скінчіть вечерю. Я пришлю за вами пізніше, опівночі.

— Так пізно, пані?

— У підземеллях немає вікон. Там одна година не різниться від іншої, а для мене тепер усі години — чорна ніч.

Лункими кроками Кетлін вийшла з трапезної. Поки вона піднімалася сходами до світлиці князя Гостера, знадвору чулися вигуки: «Таллі!» та «Гей, наливаймо повнії чари! За відважного молодого князя!».

«Мій батько ще не помер!» — ладна була заволати вона донизу на бенкетників. — «Мої сини померли, але батько живе, хай вам усім грець! І він досі — ваш князь та господар!»

Князь Гостер глибоко спав.

— Їхня ясновельможність нещодавно випили келих сон-вина, мосьпані, — мовив маестер Виман. — Від болю. Вони й не знатимуть, що ви прийшли.

— Байдуже, — відповіла Кетлін. «Він радше мертвий, ніж живий, та все ж живіший за моїх бідних любих синочків.»

— Чи не можу я, мосьпані, щось зробити для вас? Може, зготувати снодійного трунку?

— Дякую, маестре, не треба. Скільки не спи, а горе своє не проспиш. Бран та Рікон заслужили від мене кращого поминання. Ви можете піти на бенкет. Я трохи посиджу біля пана батька.

— Як накажете, мосьпані. — Виман вклонився і залишив її наодинці з володарем Водоплину.

Князь Гостер лежав на спині з відкритим ротом і дихав, наче зітхав, з тихим посвистом. Одна рука звисала з краю постілі — бліда, змарніла, позбавлена плоті, але тепла на дотик. Кетлін сплела свої пальці з батьковими і стиснула. «Скільки не хапай за батькові руки, все одно на цьому світі не втримаєш» — гірко подумала вона. — «Час вже їх відпустити.» Але пальці ніяк не хотіли розгинатися.

— Я не маю з ким побалакати, пане батьку, — мовила Кетлін. — Я молюся, та боги не відповідають.

Вона легенько поцілувала батькову руку. Шкіра була тепла, сині жили розгалужувалися, наче річки, під блідим прозорим покровом. Ззовні навколо замку текли більші річки: Червонозуб та Перекат. Вони тектимуть вічно, навіть коли річки у батьковій руці зупиняться назавжди. Надто швидко, надто рано.

— Минулої ночі мені наснився той випадок, коли ми з Лізою заблукали, повертаючись верхи з Морестражу. Пам’ятаєте? Насунувся чудернацький туман, ми відстали від решти почту. Все навколо стало сіре. Я й на аршин попереду кінського носа не бачила. Дорога кудись зникла. Гілки дерев нагадували довгі кощаві руки, що намагалися нас схопити. Ліза почала плакати, а я гукала, та туман, здавалося, ковтав усі звуки. На щастя, Петир знав, де ми, повернувся, знайшов і привів додому…

— Але тепер нема кому мене шукати, чи не так? Цього разу я мушу знайти свій власний шлях. А це тяжко, ой як тяжко.

— Я дедалі частіше згадую старківське гасло. Зима вже насунулася, пане батьку. На мене. Окрім Ланістерів, Робб тепер мусить воювати ще й з Грейджоями, а за віщо? За золотий вінок та залізне сідало? Чи не занадто вже наша земля спливла кров’ю? Я хочу повернути моїх дівчаток. Я хочу, щоб Робб склав меча і обрав собі якусь дочку Вальдера Фрея — хай буде не красуня, аби ж змогла подарувати йому подружнє щастя та міцних синів. Я хочу повернути Брана та Рікона, я хочу… — Кетлін похнюпилася. — Хочу, — мовила вона ще раз, і слова залишили її.

Нарешті свічка вигоріла та згасла. У щілини віконниць навскіс падали промені місячного світла,