Вдова узурпатора - Аліна Миколаївна Болото

королеви ніхто не виступить, на те й Посвята існує. Еста взагалі-то гарна… хоча й вредна. Вредна, бо старша. Я, може, теж був би вредним, якби народився раніше. Треба завжди показувати, що ти старший, змушувати вмиватися й робити зарядку, наче нічого кращого у світі немає… Ти слухаєш? Усе ще сердишся на мене? Даремно. Однаково вийшло по-твоєму, а краще б я пішов з Естою. Що взяти з дівчиська, у неї вічно все невлад!

Клюс замовк, бо на нього раптом упала тінь. Юний король озирнувся й побачив людину в коричневому сюртуку. Схоже на місяць обличчя Філіпа втратило цілісність: чиїсь яструбині риси проступали крізь нього, як проступає камінь крізь марево ранкового туману. Туман розсіюється, й похмура скеля являє світу свій лик…

— До нас гості, приятелю, — відразу охриплим голосом сказав Клюс. — Зустрічай.

Рука Сплячого повільно піднялася на рівень горла Афараса. Янваєць не ворухнувся.

— Тобі чого треба… дірявий?! — Клюс спробував відволікти увагу на себе. — Що ти тут забув?

Сплячий підняв другу руку й нахилив голову, немов прислухався. Клюс помітив, що вушні раковини примари — темні й зморщені — ворушаться, як у собаки. Сплячий відкрив рот, і Клюс чітко побачив величезні гострі ікла у верхній щелепі. Король мимоволі здригнувся, і примара зразу ж підступила ближче.

— Отті! — Клюс вихопив пістолета й спрямував у лоб Сплячого. — Вставай!

— Не стріляй, — раптом почув Клюс шепіт позаду. — Вели йому піти.

— Іди геть! — вимовив Клюс непевно, але примара зупинилася й, підбадьорений, він закричав на всю міць легенів: — Забирайся!

Сплячий повільно, дуже повільно повернувся й пішов геть. Клюс аж дві хвилини дивився йому вслід, перш ніж усвідомив перемогу й радісно зареготав: «Боїться!»

— Куди він пішов? — вимовив за ним той же голос.

Клюс оглянувся й зустрів тривожний погляд Афараса.

16

Плейте прив’язав кінець мотузки до великого валуна на краю яру, настільки глибокого, що мені відразу перехотілося туди спускатися. З дитинства висоти боюся! Невже ти, Ламасе, не міг знайти для Диска якого-небудь іншого сховища? Ти ж, напевно, знав ще штук п’ять Гнізд Пітьми! Чим погане наше, Анеморське: добротна тепла капличка із чудовим гранітним саркофагом, живопис на стінах у дусі раннього Середньовіччя, двійко перевертнів завжди на сторожі… Казка, а не Гніздо Пітьми! І спускатися нікуди не треба.

— Знову за свої штучки?

Виявляється, я вже хвилин п’ять креслю в повітрі захисні знаки. Раніше я за собою сомнамбулізму не зауважувала! Та й чого варте сільське чаклунство проти древньої магії? Тільки охоронця із себе вивела, он як брови супить…

— Обв’яжіться!

Він хотів допомогти, але я швиденько затягла вузол. Дім Фут навчав не тільки Клюса, я теж дещо вмію!

— Як спуститеся, чекайте на мене, з місця не сходьте!

Я бадьоро кивнула й рішуче попрямувала до краю. Філіп, напевно, з Анемора виїхав тиждень тому, а то коли б він встиг сховати Диск і повернутися в місто? Тут для одного клопоту забагато… Пітьма забери! Мокра глина — кепська опора на крутому схилі, я гарячково чіплялася за пучки трави, за коріння, дряпала руки й при цьому намагалася не дивитися вниз. Чого б Плейте просто не спустити мене на мотузці о-он з того виступу, а я б замружилася міцніше… Тут нога зісковзнула, я змахнула руками й зависла на мотузці. Нічого доброго, стояти на землі набагато приємніше. Правда, опустили мене в кущі ліщини досить акуратно, без значних подряпин.

Сам Плейте спускався дуже спритно, незважаючи на інструменти за спиною, а останні півтора метри взагалі подолав одним стрибком.

— Арку бачите? — ткнув він пальцем углиб яру.

Вдивившись, я справді розрізнила в заростях обриси кам’яної арки, обплетеної лозами дикого винограду.

— Там могила якогось чаклуна. Захисники щирої віри давно грозять стерти її з лиця землі, та турбот у них вистачає й у місті.

Мені все ще не вірилося, що дорога закінчилася. Невже я встигну стати королевою? Дано Іт залишиться з носом. Шкода тільки, що Дім помер… На кого я можу покластися в Анеморі? Всі сахалися від нас із Клюсом, плазували перед Дано… Хто ризикне зв’язатися з Діано Лу, аркадайський дядечко Люсто, або…

Плейте вивів мене із задуми:

— Ідемо вже, ваша високосте.

Він уперше назвав мене так. Виходить, Місячний Диск діє не тільки на королів, але й на манери амаданських нянів?

Продираючись крізь зарості, ми дісталися до вирубаної із гранітного моноліту арки й застигли із піднятими головами, розглядаючи цей пам’ятник чужій могутності. Вхід із цього світу на той? Або навпаки? Могила біля підніжжя арки зберігала гордовите мовчання, висічена на мармуровій плиті змія мовчки скалила зуби в нашу сторону.

— Будемо піднімати?

Могилу недавно розкривали: змію прикрашали свіжі подряпини, і відколотий шматочок мармуру валявся біля самої арки.

— Спробуйте.

Плейте жбурнув лопату на землю, а кирку ввігнав під ушкоджений бік змії. Жили на чолі амаданського няня здулися, потужним ривком він зрушив плиту сантиметрів на тридцять. Відкрилася зіяюча щілина, звідки виразно повіяло гнилизною, я поспішно відскочила, а Плейте піднатужився й повторив ривок. Мармурова плита сповзла зі своєї основи й стала на ребро.

— Тільки й усього, — констатував Плейте. — І ніякого чаклунства.

Ми заглянули в могилу. Вона виявилася на диво неглибокою,