Вдова узурпатора - Аліна Миколаївна Болото

— Псих! Ти ж міг убити його!

Сльози полилися з моїх очей і з очей Клюса одночасно. Одночасно ж ми й кинулися до Афараса, почали зчищати бруд з обличчя, витрушувати його з рота й носа, робити штучне дихання, словом, усе, що може оживити поховану заживо людину. Нарешті Афарас судорожно зітхнув і захекав. Він кашляв довго й болісно, а грязюка шарами відвалювалася від його одягу. Заліплені брудом віка сіпнулися, а коли Афарас відкрив очі, Клюс заговорив квапливо й жалібно:

— Отті, я не хотів! Вибач мені, будь ласка, я ненавмисне! Есто, скажи, що я ненавмисне!

Він заревів у голос, і все смикав Афараса за руку, немов вирішив відірвати.

— Він дійсно не хотів, Отті, просто Диск десь близько й щось ще підсилює! Він не вміє регулювати силу, він же ще малий, Отті!

На покритому брудом обличчі Афараса нічого не можна було розібрати. Маска й усе.

— З вами, хлопці, не засумуєш, — сказав Плейте. Увесь цей час він мовчки палив неподалік (забагато вражень для людини, яка ніколи не стикалася з магією). — Пора б звідси забиратися! — Він відкинув сигарету в багно, пролунав неголосний плескіт, і над недопалком затанцювало блакитне полум’я.

Удвох із Клюсом ми допомогли Афарасу встати й поволокли його через пустир слідом за Плейте, валандаючись, немов п’яні. «Бакка» так і залишилася похованою в болоті перед самим Гніздом Пітьми.

Прагнучи загладити провину перед Афарасом, Клюс забув про власні негаразди. Він рішуче підставляв плече, щосили намагаючись полегшити янвайцю кроки. І все-таки ми пересувалися дуже повільно. Сонце піднялося вже високо, коли ми нарешті досягли руїн.

Мабуть, тут і справді стояло село. Ще можна було розрізнити залишки колодязного зрубу, мірошницькі жорна валялася на купі щебеню, але від усіх споруд збереглися лише чотири напівзруйновані стіни та кілька куп сміття.

Запах сірководню тут майже не відчувався. Якби мені хтось сказав раніше, що просто дихати — це насолода, я навряд би йому повірила.

Ми посадили янвайця на якийсь камінь, всунули в руки флягу з водою, а самі влаштували нараду.

— Гніздо приблизно в кілометрі звідси, — повідомив Плейте. — У яру. Але там круті схили, і я не впевнений… — він осікся й подивився на Афараса. Маска, як і раніше, залишалася нерухомою — янваєць мовчав. — Там важкий спуск.

Я важко зітхнула.

— Клюсе, залишишся з ним?

Клюссіді Діано Лу подивився на мене зацькованим вовченям, торкнувся в кишені руків’я водяного пістолета й відповів: «Звичайно».

— Не хвилюйся, приятелю! — додав він голосно. — Я тебе не кину!

Афарас не ворухнувся, він так і продовжував сидіти із флягою в руках, бездумно дивлячись на оброслі коричневими мохами руїни. Ми нашвидку перекусили, Плейте відв’язав приторочену до його речового мішка кирку, вийняв лопату з коротким держаком і моток мотузок.

— Цього має вистачити.

— Ми незабаром повернемося, — сказала я Клюсу. — Будьте розумником, сір, і не стріляйте ворон.

Клюс слабко посміхнувся. Йому було страшно залишатися в цьому безрадісному місці, але він тримався.

— Не робіть дурниць, принцесо! — у свою чергу наказав він. — Пам’ятайте, ви повинні жити довго й щасливо!

Перехопивши мій погляд, Клюс додав:

— Не бійся, я догляну за ним.

Плейте виразно гмикнув, але не сказав нічого, і я була йому за це вдячна. З Алакса Плейте давно злетів усякий гонор, тепер це була просто дуже стурбована й втомлена, цілком симпатична людина, перед якою стояло нелегке завдання. Я помахала Клюсу рукою, і ми вирушили в дорогу.

Пройшло зовсім небагато часу після того, як Естареді й Плейте пішли, а юному королеві здавалося, що минула вічність. Він уздовж і впоперек обнишпорив руїни, кинув два камені в порожній колодязь, проспівав заборонену пісню про дівчаток із кабаре, а час усе тягнувся й тягнувся. Клюссіді Діано Лу вкотре згадав розвеселого Емі й гірко зітхнув. З Емі нудьгувати не доводилося.

— Тобі не напече голову, приятелю? — запитав він Афараса. — А то Еста на мене розсердиться. Вона й так на мене зла. Я знаю: ти б не вистрелив, ти просто хотів змусити мене повернутися, а я вчинив занадто жорстоко. Я ненавмисне.

Афарас нічого не відповів, схоже, він взагалі не помічав Клюса. Але Клюс зараз мовчати не міг, лиховісна тиша забутого села здавалася йому нестерпною.

— Ти мене вважаєш просто хлопчиськом, малям, а це ж не так. Бачиш смугу? — Клюс задер вище каштановий чубчик. — От моя корона. Мене коронував Місячний Диск. Це значить, я таке можу!.. — Клюс помовчав і самокритично додав: — Правда, не сам, а тільки за допомогою Диска й то… Дано розмріявся Диск одержати?! Дуля йому! Коли я… якщо я… Коротше, Еста стане королевою, а ніякий не Дано! Але я однаково буду жити довго, так обіцяв Ламас. Ти Ламаса не знав? Така людина… була. Еста мені не сказала, а от Емі проговорився про все. У нас таке діється, Отті, через цей проклятий престол! Ти слухаєш мене? Ніколи не лізь у королі, приятелю, якщо тільки тебе не впхають силою. Стільки турбот, а морозиво щодня однаково не дають! Та ще як в перших міністрах який-небудь Дано Іт виявиться, взагалі погано! Що ти дивишся? Навіщо я хочу Есті Диск на зберігання передати? А тобі б сподобалося, якби тебе вморили й ніхто не помстився за тебе?! У мене ж брата нема, щоб Дано на дуель викликав. Якщо Еста рипнеться, він же її засміє! А проти законної