Глибинка - Олександр Шевченко
Над селом панувала ніч.
Частина IIВ забутті (11)
Стефан прокинувся о шостій вечора. Кілька хвилин він просто лежав і дивився у стелю спальні, спочатку не усвідомлюючи ані існування самого себе, ані свого місцезнаходження, і відчуваючи тільки приємне розслаблення. Потім почали з’являтися слабкі думки — щось про запах смерекового лісу і місячне світло. Він спробував підвестися і застогнав від болю у м’язах. А тоді над ним схилилося обличчя дружини.
— Нарешті ти отямився, — сказала вона. — Може, все ж таки розповіси, що сталося?
Сталося? Стефан довго не міг зрозуміти, що вона має на увазі. Лише пробурмотів те, що вертілося на язиці:
— Де я?
— Удома, де ж ще. Хіба забув? Ти ж повернувся сьогодні опівдні.
Повернувся… Так, тепер він згадав. Здається, він їздив у якесь село… чи тільки збирався? Чи, може, це йому наснилося?
— Ти дуже мене налякав, — промовила Марина, не зводячи з нього очей. — У тебе був такий вигляд, наче тебе довго били. Стефе, що трапилось?
Він не відповів. Зібравши останні сили, підвівся з ліжка й побрів до ванної, де з дзеркала на нього глянули власні припухші очі. Господи, ну й вигляд. Треба прийняти ванну й поголитися, і не завадило б добряче пообідати… чи повечеряти?
— Котра година? — гукнув з дверей.
— Шість вечора.
— І коли я прийшов?
— Опівдні, я ж казала. То ти поясниш мені, що відбувається?
Він повернувся в кімнату, сів на ліжко. В голові пульсувало.
— Я сам хотів би це знати. Що я тобі казав, коли повернувся?
— Нічого, — дружина звела плечима. — Ти кинув свою сумку на порозі, роздягнувся, а тоді пішов і ліг спати. Мені не вдалося витягнути з тебе жодного слова.
— Дивно, — мовив Стефан, обережно масуючи скроні.
— Ти нічого не пам’ятаєш?
Він замислився. Спогади поверталися, але були якимись нечіткими, неначе все це відбувалося уві сні. Згадався приїзд у село… воно мало назву Маренівка… і обличчя людей, у яких він жив. Як же їх звали?
— Я отримала твого листа, — сказала Марина. — Учора. Не сподівалася, що ти повернешся так швидко.
— Можеш його показати?
Вона принесла йому складений вчетверо аркуш паперу. Він пробіг очима те, що там було написано, і наморщив лоба. Ну звичайно, Семен. Він жив у Семена Стеценка. А його дружину звали Уляна, тепер він це пригадав.
«Саме з його вуст я почув дивну й цікаву історію…»
Раптовий здогад промайнув у голові. Стефан приніс з коридора сумку й витяг з неї свого ноутбука. Можливо, тут знайде те, що шукав?
— Що ти робиш? — поцікавилась дружина. Він лише непевно знизав плечима, дивлячись, як на екрані вибудовуються рядки тексту. Так, ось воно — те, що він написав за останній час.
Поглинутий читанням, зовсім забув про Марину, і здригнувся, коли вона роздратовано вигукнула:
— Чорт забирай, ти поясниш мені, що відбувається, чи ні?! Що з тобою діється?
Стефан відкинув ноутбука і торкнувся її плечей.
Відчуття нереальності ставало дедалі сильнішим.
— Гаразд, — сказав він. — Слухай. Вибач, що я так поводжуся, просто я сам ще нічого не розумію.
— Чого саме ти не розумієш?
— Того, що сталося вчора. Я пам’ятаю, як приїхав у село, пам’ятаю, як жив там. Я писав книгу, і, здається, у мене непогано виходило. Ось тут всі мої записи, і якщо хочеш, можеш їх передивитися. Одним словом, я пам’ятаю все аж до вчорашнього вечора. Я ліг спати, а далі — як відрізало. Що було тоді, не знаю.
— І не пам’ятаєш, як їхав додому?
— Кажу тобі, нічого. Схоже, я був на повному автопілоті, хоча і не знаю, як таке можливо.
— Це схоже на якийсь шок, — припустила Марина. — Але я навіть не уявляю, що могло його викликати…
«Хіба ти не хочеш мене, Стефане?»
— Стефе? Ти мене чуєш?
Він кліпнув очима.
— Так. Чую. Слухай, я голодний, як вовк. Може, ти…
— Ой, звичайно, — підхопилася з місця. — Пішли на кухню, все вже готове.
Сидячи за столом, що його неначе скатертиною вкривав прямокутник сонячного світла, він одну за одною ковтав рибні котлети й ворушив свою пам’ять. Ніяк не вдавалося потрапити за той бар’єр, що повстав між учорашнім вечором у селі та його поверненням додому.
А якщо це була якась дивна форма лунатизму, і він, як сновида, поїхав з Маренівки, перебуваючи у своєрідному трансі? Можливо навіть, це сталося під впливом тих самих страшних історій, які переповів йому Семен, і було наслідком мозкового перенапруження, коли він намагався витиснути з них усе можливе для своєї книги? Оце вже було схоже на правду. Таке пояснення цілком його задовольнило, і він поділився ним з Мариною.
— Гадаєш, це і є причиною? — запитала вона, і він помітив полегшення на її обличчі. Очевидно,