Каравал - Стефані Гарбер

Хапаючи повітря, вона злетіла вниз. Двері «Кришталевої Змії» були навстіж відчинені, ніби хтось щойно у них вибіг. Скарлет побігла слідом. Надворі сутінки змішались із ранковою імлою. Зорі зблискували диявольськими очима, яскраво світили сотні вуличних ліхтарів. На вулиці линула жвава мелодія акордеону, у такт їй рухалися люди, вихиляючи спідницями й полами піджаків. А от танцюючого котелка не було — чоловік зник.

І чого вона так побивається? Це всього лишень сережки. Та не прості, а багрянці. «Багрянці для Скарлет», — казала мама. Останній подарунок перед її зникненням. Скарлет знала, що каменя багрянцю не існує. То були лише яскраво-червоні скельця. Але це не мало значення, бо ті сережки — часточка мами. Нагадування, що колись губернатор Драґна був іншим. «Твій батько мені їх подарував, — вона казала, — тому що яскраво-червоний — мій улюблений колір».

Зараз навіть важко уявити, що колись батько вмів піклуватися, та й взагалі був не таким. Після втечі Паломи та невдалої спроби її знайти батько знищив усе, що нагадувало про неї. Ці сережки збереглися лише тому, що Скарлет сховала від нього ці прикраси. Це було саме тоді, коли Скарлет заприсяглася завжди бути з сестрою і ніколи не лишати їй, як матір, котра залишила по собі лише сережки і невиразні згадки про неї. Навіть багато років потому зникнення Паломи висіло хмарою над Скарлет, розвіяти яку не могло жодне світло.

На очі Скарлет навернулися сльози. Вона намагалася не забувати, що це лише гра, але гра виявилась зовсім інакшою, ніж їй уявлялось.

Повернувшись до звивистого коридору в «Кришталевій Змії», Скарлет не здивувалась, що вагітна жінка втекла, прихопивши з собою всі речі.

У коридорі не залишилося сестриних речей. Скарлет знайшла тільки скляний ґудзик та листівку, яку згубив котрийсь із гравців.

— Стерв’ятники.

— Не знав, що ти полюбляєш гостре слівце, — Джуліан спиною спирався об стіну навпроти, ліниво схрестивши засмаглі руки на грудях. Скарлет стало цікаво, як довго він тут перебуває.

— Не знала, що слово «стерв’ятник» лайливе, — відказала Скарлет.

— Лайливим воно стало від того, як ти це вимовила.

— Ти б теж лаявся, коли б викрадення твоєї сестри було частиною гри.

— Ти знову занадто високої думки про мене, ягідко. Якби у мене вкрали сестру на грі, я б тим скористався. Годі вже себе жаліти, ходімо, — Джуліан відштовхнувся від стіни й попрямував до розграбованої кімнати Телли.

Стерв’ятники зникли, поцупивши всі цінні пожитки. Навіть зелену ручку забрали з собою.

— Я намагалась зібрати всі її речі, але... — вона замовкла, бо знову згадала хижі зелені очі та загребущі руки, що цупили Теллині речі, ніби то були частинки головоломки, а не людини.

Вона підвела погляд на Джуліана, але в ньому не прочитала жалю.

— Ягідко, це лише гра. Ці люди просто грали. Якщо хочеш виграти, слід бути жорсткішою. Доброта — це не про Каравал.

— Не вірю тобі, — відказала Скарлет. — Те, що у тебе хибні моральні принципи, не означає, що тут усі безсовісні.

— Саме такими стають гравці, котрі от-от здобудуть перемогу. Не всі сюди приїжджають заради забави. Є такі, котрі беруть участь у грі лиш для того, щоб якомога вигідніше продати зібране покупцеві, що запропонує найвищу ціну. Як той тип, що втік із сережками.

— За них багато не отримаєш, — гірко мовила Скарлет.

— Ти здивуєшся, — Джуліан підняв ручку розбитого гардеробу. — Люди воліють витрачати купу грошей та звіряти свої найпотаємніші таємниці, тільки б отримати бодай часточку магії Каравалу. А от нечесні гравці зазвичай втрачають набагато більше. — Джуліан підкинув ручку і дозволив їй упасти на підлогу, а потім тихо прошепотів. — Оце така справедливість для Легенди.

— Та я взагалі не хочу грати, — заперечила Скарлет. — Я лише хочу знайти сестру і повернутись додому до весілля.

— А от із цим буде проблема, — Джуліан знову підняв ручку. — Якщо ти хочеш знайти і полишити цей острів, то мусиш здобути перемогу.

— Що ти верзеш?

— Так... ну звісно ж, ти не читала підказки, котру я тобі дав.

— На моїй підказці було лише ім’я Донателли.

— Ти впевнена? — засумнівався Джуліан.

— Звичайно. Я тільки не зрозуміла, що це підказка. Я думала, Легенда... — Скарлет занадто пізно збагнула свою помилку.

Хоча вона ще не закінчила своєї абсурдної думки, губи Джуліана вигнулись у знайому глумливу посмішку, яка щоразу з’являлася при згадці про Легенду.

Скарлет ще раз перевірила прикріплену до ключа записку. Там було зазначене лише ім’я сестри, під яким лишалось чимало вільного місця. Підійшовши до найближчої лампи з вітражного скла, Скарлет піднесла папірець до світла, як це зробила Телла з квитками від Легенди. І звісно ж, з’явились нові рядки, виведені охайним почерком.

За мить рядки зникли, і на їхньому місці з’явилися нові:

Сон Скарлет був не просто маренням. Легенда дійсно хотів, щоб вона була тут. Їй пригадались Рупертові слова на балконі: «На початку гри ви отримаєте загадку, на яку маєте отримати відповідь».

Тож цьогорічна загадка — знайти Теллу. Саме тому в Теллиній кімнаті нишпорило так багато люду — вони її шукали. У підказці і слова не було про те, що станеться, якщо ніхто не знайде Теллу, але Скарлет знала, що по завершенні гри сестра не збиралась повертатись на Трісду.

Якщо Скарлет її не знайде, Телла зникне безвісти, як їхня мама. Якщо вона хоче знайти Теллу, то мусить лишатися на острові й продовжувати гру.

Але Скарлет не могла залишатися до кінця гри. Двадцятого числа вона повинна вийти заміж за графа, отже, лишалось шість днів. Тривалість Каравалу — п’ять ночей, а до Трісди ще слід два дні добиратися. Щоб встигнути на весілля, Скарлет має знайти Теллу за чотири ночі.

— Не кисни, — мовив Джуліан. — Якщо твоя сестра з Легендою, впевнений, з нею все гаразд.

— Звідки тобі це відомо? — запитала Скарлет. — Ти б чув її голос, вона була страшенно налякана.

— А ти її бачила?

— Я лише чула голос, — і Скарлет про все розповіла.

— Ти забуваєш, що це гра, — здавалося, Джуліан ледь стримує смішок. — Вона або прикидалась, або то хтось видавав