Каравал - Стефані Гарбер

— Ой, для вас безоплатно, — відказала Джован. Скарлет зрозуміла, що, саме з цієї причини Джуліан був такий улесливий. — Усе вам знадобиться всередині будівлі. Час у Замку плине дуже швидко.

Джован кивнула головою на два масивних піскових годинники обабіч входу до палацу. Заввишки як двоповерхові будівлі, всередині годинники були наповнені яскраво-червоними намистинами. Внизу годинників було лиш кілька намистин.

— Ви, напевне, помітили, що на острові дні і ночі коротші, — вела далі Джован. — Деякі види магії живляться часом. Оскільки це місце надзвичайно магічне, як потрапите всередину, кожну свою хвилину витрачайте розумно.

Джуліан допоміг Скарлет зійти з човна. Поки вони переходили арочний міст, проминаючи масивні піскові годинники, Скарлет стало цікаво, скільки ж хвилин її життя вміщається в одній такій намистині. Секунда у Каравалі здавалась більш насиченою за звичайну, як мить заходу сонця, коли дивовижним чином зливаються воєдино всі кольори на небі.

— Треба шукати місцину, яку б напевне не проминула твоя сестра, — сказав Джуліан. — Можу побитися об заклад, саме там ми знайдемо третю підказку.

Вона подумала про записку, прикріплену до ключа: «Третю підказку треба заробити».

Джуліан і Скарлет стояли перед роздоріжжям. Праворуч за пісковими годинниками простиралася стежка, що вела до низки золотих терас, які утворювали більшу частину замку. Знизу вони скидалися на бібліотеки, вщерть набиті старовинними книжками, торкатись яких було суворо заборонено.

Стежка попереду вела прямісінько до величезного яскравого внутрішнього двору, де гомоніли люди. Посередині ріс баньян, навколо якого пурхали дивовижні пташки. Крилаті зебри та кошенята, іграшкові летючі тигри, які боролись з слонами завбільшки з долоню, що вимахували вухами, щоб триматись у повітрі. Дерево оточували строкаті альтанки та навіси. З деяких линула музика, з інших лунав сміх, а в нефритових наметах продавали поцілунки.

Який саме намет обере Телла довго гадати не потрібно. Якби Джуліан поцікавився, то Скарлет мусила б йому зізнатися, що її причарувало дійство, яке відбувається у внутрішньому дворику. Але ж вона не повинна піддаватися спокусі. Скарлет мусила думати лише про Теллу й шукати наступну підказку. Але поки вона спостерігала за нефритовим наметом, з якого долинали приглушені смішки, шепіт та звабливі обіцянки, Скарлет замислилась...

Вона вже якось цілувалась. Їй було добре, справді сподобалось. Але зараз слово «добре» сприймалося так, як ото люди кажуть, коли більше нічого сказати. Скарлет сумнівалась, що її «добрий» поцілунок може зрівнятись з поцілунком під час Каравалу. У місці, де навіть повітря було солодшим на смак. Скарлет уявлявся присмак чиїхось губ, що торкаються її.

— Це розбурхало твою фантазію? — хрипко спитав Джуліан, змушуючи Скарлет миттєво почервоніти.

— Я дивилась на сусідній намет, — вона швидко тицьнула пальцем на намет сливового кольору.

Джуліан розплився в посмішці. Звісно, він їй не вірив. Скарлет ще густіше почервоніла, а Джуліан ще ширше посміхнувся.

— Не соромся, як виникне потреба попрактикувати перед весіллям, я охоче допоможу. Безкоштовно.

Скарлет хотіла виразити огиду, та натомість з її вуст злетів звук, що більше нагадував стогін.

— Це означає так? — поцікавився Джуліан.

Вона люто зиркнула на нього, демонструючи свою відразу, та, вочевидь, це лишень звеселило Джуліана.

— Ти коли-небудь бачила свого нареченого? Можливо, він ще те опудало!

— Байдуже, яка в нього зовнішність. Він мені пише щотижня, його листи сповнені доброти й турботи, і...

— Тобто, він — брехун... — перебив Джуліан.

— Ти навіть не знаєш, про що він пише, — сердито відрубала Скарлет.

— Я знаю, що він граф, — Джуліан почав перераховувати на пальцях, — а це означає, що у нього є титул, він займає високу посаду, що геть не поєднується з чесністю. Якщо ж він шукає наречену з острова, то, вочевидь, тому, що в його сім’ї намішана кров, а отже, він потворний, — Джуліан враз став серйозним, він пальцем торкнувся краєчка підборіддя Скарлет і наблизив її обличчя до свого. — Ти впевнена, що не хочеш ще раз обміркувати мою пропозицію щодо поцілунку?

Скарлет відсахнулась, пробурмотівши щось із відразою, але слова зірвались заголосно і якось неправильно. На свій власних жах, замість відчуття огиди, трепет допитливості пронизував її свідомість.

Скарлет та Джуліан тепер стояли неподалік од навісу для поцілунків. Від нього віяло пахощами опівнічної пори, змушуючи думки Скарлет обертатись навколо м’яких губ та сильних рук, темної щетини, яка торкається її щоки, що надто сильно нагадувала їй про Джуліана.

Не звертаючи уваги на пришвидшений пульс, вона намагалась придумати дотепну відповідь на чергову Джуліанову насмішку. Але цього разу моряк змовчав. Ця раптова переміна виявилась більш незручною за в’їдливе глузування.

Важко було уявити, що її реакція на пропозицію моряка могла зачепити його за живе, однак Скарлет помітила, що тепер він тримався трохи оддалік. Навіть тоді, коли він не мав наміру торкатись її, зазвичай Джуліан тримався так близько, що будь-якої миті міг це зробити. А ось зараз вони йшли по подвір’ю окремо одне від одного й мовчки. Зовсім не як заручена пара.

— Хочете знати, що чекає на вас? — запитав якийсь молодик.

— Ой, я... — Скарлет затнулась, бо саме цієї миті обернулась і побачила стіну з плоті. Доти вона ще ніколи не бачила голого чоловіка. Щоправда, на тому молодикові був сякий-такий одяг. Скарлет було відомо, що самі думки про відвідини коричневого шатра вже є соромітницькими. Але... але вона не втекла.

Верхню частину міцних стегон чоловіка прикривав лишень шматок тканини. Оголену гладеньку шкіру вкривали яскраві татуювання: вогнедишний дракон, що женеться за русалкою крізь ліс, був зображений на животі; на ребрах сиділи херувими й пускали стріли — деякі влучили у коропів, а інші поцілили у хмари, що кровили жовтими кульбабками й персиковими пелюстками. Деякі пелюстки скрапували до ніг, де у всіх подробицях зображувалися різноманітні пестощі.

Обличчя також було в тату: з кожної щоки зорило фіолетове око, а чорні зірки окреслювали очі. Та найбільше увагу Скарлет привернули саме губи. Оточені синім колючим дротом, з одного боку якого звисав золотий навісний замок, а з іншого було набите клеймо у формі серця.

— Скільки берете за послуги? — запитав Джуліан. Коли він навіть і був здивований зовнішнім виглядом молодика, то виду не подав.

— Я розповідатиму майбутнє пропорційно до плати, — відповів розмальований чоловік.

— Гаразд, — погодилась Скарлет. — Нічого не маю проти, аби довідатись, що чекає на мене у майбутньому.

Джуліан здивовано подивився на неї:

— Вчора