Каравал - Стефані Гарбер
— Нічого не вдієш, — жіночка розгублено переводила погляд із Джуліана на Скарлет. — Такі вже правила гри. Якщо вона тут, ви мусите самі знайти її.
Джуліан міцніше пригорнув Скарлет, губи його знову наблизились до вуха:
— Вона і так чимало для нас сьогодні зробила.
— Але, — Скарлет хотіла заперечити, та замовкла під пильним поглядом Джуліана. У тому погляді більше читався страх, ніж засторога.
Темне пасмо впало на очі, коли він ще раз нахилився і прошепотів:
— Знаю, ти хочеш розшукати сестру, але секрети на острові дуже дорогі. Стережися, не видавай своїх таємниць. Якщо люди довідаються, чого ти прагнеш понад усе, вони використають це проти тебе. Ходімо, — Джуліан пішов до сходів.
Скарлет знала, що вже світанок, та звивисті коридори «Кришталевої Змії» були просочені останніми хвилинами ночі, сумішшю диму згасаючого полум’я із віддихом і гомоном, що й витав у повітрі. Чіткої послідовності у розміщенні дверей не було. Кімната під номером два розташовувалася на другому поверсі, тоді як кімната номер один — на третьому. Смарагдові двері кімнати номер п’ять розташовувалися за малиновими дверима кімнати номер одинадцять.
Коридори четвертого поверху обклеєні оксамитовими шпалерами з товстими чорними й оксамитовими смужками. Нарешті Скарлет і Джуліан знайшли свої кімнати посеред коридору, одна біля одної.
Скарлет на мить зупинилася перед круглими дверима кімнати з цифрою вісім. Джуліан чекав, поки вона зайде досередини.
Здавалося, вони провели разом більше ніж один день. Моряк виявився не таким вже й жахливим супутником. Скарлет знала, що без його допомоги вона нізащо сюди б не потрапила.
— Я подумала, — розпочала вона, — завтра...
— Якщо я побачу твою сестру, то скажу, що ти її шукаєш, — Джуліанів голос звучав ввічливо, однак з його слів стало зрозуміло, що далі він іде сам.
Отже, це все.
І нічого дивуватися чи засмучуватися через завершення їхнього спілкування. Джуліан хоч обіцяв допомагати, однак вона вже досить добре його вивчила, знає, що як він щось надумає, то зробить усе, щоб домогтися свого. Цікаво, коли вона почала сподіватися на більше і чому...
Скарлет пригадала, як у годинниковій крамниці Джуліан сказав їй, що вона занадто високої про нього думки, якщо думає, ніби його турбує доля Телли. Він використовував людей. Звісно, зрештою це пішло на користь їм обом, але це не змінює факту, що Джуліан її використав. Вона пригадала перше враження — високий, брутальний вродливець, небезпечний, як отрута, влита у звабливу пляшечку.
Краще триматися від нього подалі. Так безпечніше. Можливо, сьогодні він і допоміг їй, однак втрачати пильності не варто. У нього були свої причини потрапити сюди. Крім того, коли наступної ночі вона нарешті знайде сестру, то вже не буде самотньою.
— Прощавай, — лиш відказала на його скупі слова і прошмигнула до своєї кімнати.
У пічці палахкотів вогонь, теплий та яскравий, розкидав мідні тіні по стінах, обклеєних квітастими шпалерами — білі троянди з яскраво-червоними зубцями у різні періоди цвітіння. Тріскіт дерева ніжно заколисував, ваблячи її до величезного ліжка з балдахіном — ніколи досі вона не бачила такого великого ліжка. Ймовірно, саме тому кімната вважалася особливою. Ліжко з білим балдахіном, що звисав з різьблених дерев’яних балок, м’якесенька перина, устелена шовковими подушками та стьобаними ковдрами, підперезаними яскравими бантами кольору порічок. Вона не могла дочекатись, щоб пірнути на перину, і...
Раптом стіна зникла.
Скарлет завмерла. Кімната помітно зменшилася в розмірах, стало душно. Спершу Скарлет здалося, що все те омана зору.
— Ні, — промовила вона дивлячись, як Джуліан заходить через вузькі двері біля гардеробу, який ще мить тому стояв біля стіни.
— Як ти тут опинився? — запитала вона, та перш ніж почути відповідь, усе й так чудово зрозуміла.
Підморгування. Ключі. Спеціальні умови — господиня навмисне дала одну кімнату на двох.
— Ти добряче постаралася, щоб переконати її, що ми закохані, — Джуліан не зводив очей із розкішного ложа.
Щоки Скарлет спалахнули кольором серця, крові та сорому.
— Я не казала, що ми закохані, я лише сказала, що ми заручені, — Джуліан сміявся, а приголомшена Скарлет сіла. — Нічого смішного. Ми не можемо тут спати разом. Якщо хтось нас побачить, це зруйнує мою репутацію.
— Знову ти зі своєю драмою. Тобі всюди ввижається крах твого життя. Я те й діло від тебе чую, що як хтось про щось довідається, то прощавайте заручини з графом!
— Ти ж бачив мого батька. Якщо він довідається, я...
— Ніхто не довідається. Гадаю, саме тому тут двоє дверей, і два різних номери, — Джуліан розлігся на величезному ліжку.
— Ти не можеш спати на цьому ліжку, — протестувала Скарлет.
— Чому ні? Таке зручне, — й по цих словах із гуркотом на долівку попадали Джуліанові черевики. Потім він зняв жилет, а за ним почав розстібати ґудзики на сорочці.
— Ти що робиш? — зойкнула Скарлет. — Ти не можеш так чинити.
— Послухай, ягідко, — Джуліан зупинився. — Я ж казав, що не буду тебе чіпати, тож обіцяю дотримати слова. Але я не спатиму з ввічливості на долівці чи на тій крихітній кушетці. Ліжко досить велике, щоб вмістити нас обох.
— Ти й справді гадаєш, що я ляжу з тобою в одне ліжко? Ти що сказився? — дурне питання, адже так воно й було. Джуліан знову заходився розстібати сорочку. Скарлет була впевнена, він робить так тому, що знає, що їй подобається його тіло. А може, він просто полюбляє хизуватися.
Скарлет ще раз зиркнула на гладенькі м’язи і відвернулася до дверей.
— Я спущуся вниз і дізнаюся, чи не має в неї вільної кімнати.
— А як нема? — поцікавився Джуліан.
— Тоді спатиму в коридорі.
Джентльмен би заперечив, але ж Джуліан не з таких. Щось м’яке упало на підлогу, мабуть, його сорочка.
Скарлет потягнулась до скляної ручки на дверях.
— Стривай...
Біля її ніг лежав обрамлений золотом квадратик. Конверт. На ньому каліграфічним вишуканим почерком було зазначене її ім’я.
— Знайшов на ліжку. Здається, це твоя перша підказка.
12
абуся Скарлет розповідала, що для магістра Легенди Каравал був ігровим полем. Він знав про кожне слово, навіть якщо воно вимовлялося пошепки. Його очі помічали кожну тінь. Ніхто ніколи не бачив Легенди, а навіть якщо й бачив, то