Каравал - Стефані Гарбер

— Ви не можете так вчинити. Мій...— Скарлет затнулася. Здавалося, коли б вона промовила це вголос, брехня наблизилася б до реальності, але щось всередині підказувало, що це було нечесно щодо графа. Джуліан пообіцяв, що ані граф, ані батько ніколи не довідаються про те, що відбувалося на цьому острові. Та хіба ж вона може бути впевнена в його словах? Та й навряд чи його насправді залишили надворі до ночі.

Але день на острові міг видатися гіршим за ніч. Скарлет пам’ятала, як було холодно у порожньому селищі, яким вони брели, перш ніж дістатися до маєтку з башточками. Джуліан зостався зачиненим надворі й саме тому, що пропустив її першою вперед. Він ризикував заради її безпеки, тож вона не могла його залишити.

— Мій наречений, — вимовила Скарлет. — Він за дверима, ви мусите його впустити.

— Перепрошую, — мовила власниця готелю. — Правила є правила. Якщо ви не встигли до завершення першої ночі, то не розпочинаєте гру.

Не розпочинаєте гру?

— Цього не було у правилах, — хоч насправді вона і не слухала тих правил. Скарлет зрозуміла, чому Джуліан так нервував у човні.

— Вибачай, дорогенька, — здавалося, господиня і справді почувалася винною. — Ненавиджу роз’єднувати пари, але й порушувати правил не можу. Щойно сонце сходить, двері зачиняються на день. Ніхто не заходить і не виходить, поки сонце...

— Але воно ще не зійшло, — заперечила Скарлет. — Ще й досі темно. Ви не можете його там залишити.

Власниця готелю жалісно дивилась на Скарлет, проте суворий вигин губ лишився незмінним. Вона явно не збиралася змінювати своєї думки.

Скарлет гарячково думала, що зробив би Джуліан, якби вона опинилася за дверима. На мить вона уявила, що йому було б байдуже. Однак хоч моряк і лишив її на човні, а потім у годинниковій крамниці, він таки повернувся. І навіть якщо він її використовував, щоб взяти участь у грі, Скарлет була вдячна йому за повернення.

Зібравши всю мужність, яку вона берегла для захисту сестри, Скарлет випрямила плечі й мовила:

— Я думаю, ви помиляєтесь. Мене звати Скарлет Драґна. Ми спеціальні гості магістра Каравалу Легенди.

Господиня вирячила на неї очі, руки одразу потягнулись до засуву.

— Що ж ти раніше не сказала.

Двері відчинилися. Довкола все посіріло, наближалося світання.

— Джуліане! — Скарлет сподівалася побачити його за дверима, та натомість стояла безжалісна темрява.

Її серце упало в п’яти:

— Джуліане!

— Ягідко?

Скарлет і досі його не бачила, але почувся стукіт черевиків по причалу, котрий відбивав у ритмі стукоту її пульсу.

Серце виривалось з грудей навіть після того, як Джуліан без жодних перешкод зайшов досередини. Вестибюль освічувало слабке полум’я. Світла від кількох тліючих колод було замало, щоб добре бачити, але вона могла заприсягнутись, що моряк перелякався, ніби та хвилина надворі вартувала йому дуже дорого. Ніч і досі витала довкола Джуліана, покриваючи вологою кінчики темного волосся.

Десь вдалечині били дзвони, сповіщаючи прихід світанку. За кілька секунд його було б не врятувати. Скарлет боролась з неочікуваним палким бажанням підбігти до нього й обійняти. Можливо, він мерзотник і брехун, та поки вона не знайде сестри, він у цій грі найближча їй людина.

— Ти мене налякав, — мовила Скарлет.

Вони були не самі — господиня аж пополотніла, коли зачиняла двері.

Джуліан підійшов ближче, ніжно торкаючись її попереку:

— Як тобі вдалось її переконати впустити мене?

— М-м-м, — Скарлет не хотіла розкривати правди. — Я лише сказала, що світанок ще не настав.

Джуліан скептично звів брову.

— Я сказала, що ми збираємося побратися, — додала Скарлет.

— Моя маленька облуднице, — самими губами промовив Джуліан і не стулив губ, коли нахилявся до Скарлет.

Вона заціпеніла. На мить здалося, що він збирається її поцілувати, натомість Джуліан прошепотів:

— Дякую, — губи моряка затримались над її вушком, лоскочучи шкіру. Скарлет затремтіла, коли він притиснув міцніше її за талію. Щось у тому жесті було дуже інтимним.

Скарлет відступила крок назад, але Джуліан не забрав своєї руки і тримав дівчину біля себе. Він повернувся до власниці готелю, яка метушилась за великим оливково-зеленим столом, що займав майже весь простір низької кімнати.

— І дякую, — звернувся Джуліан. — Я ціную доброту, з якою ви поставилися до нас сьогодні.

— Жодних проблем, — відказала господиня. Хоча Скарлет могла заприсягнутися, що та й досі не оговталася, бо те й діло поправляла плетений очіпок тремтячими пальцями. — Я вже казала вашій нареченій, що не люблю роз’єднувати пари. Власне, у мене для вас спеціальні умови проживання.

Власниця готелю понишпорила у столі й простягнула два скляні ключі. На одному з них вигравіювана цифра вісім, а на другому — дев’ять.

— Знайти їх легко — піднімаєтесь нагору й одразу ліворуч, — вона підморгнула, простягаючи ключі.

Скарлет сподівалася, що то в жінки на нервах смикнулося око. Ніколи їй не подобалося, коли люди підморгували. Батько завжди підморгував, коли робив якусь гидоту. І хоча Скарлет не вірилося, що ця огрядна жіночка здатна вчинити бодай щось огидне у їхніх кімнатах, маленькі скляні ключі і цей дивний ледь помітний жест змусили Скарлет неабияк стривожитися.

Та вона заспокоювала себе, що це хворобливий виплід її уяви. Можливо, ключі також були частиною гри. Можливо, вони відчиняли не лишень кімнати — саме це означало «спеціальні умови».

А можливо, з їхніх кімнат просто відкривається красивий вид на канали.

Власниця готелю пояснила, що туалет і ванна кімната розміщуються у кожному номері.

— Праворуч — таверна. Зачиняється за годину після сходу сонця, відчиняється за годину до заходу.

Всередині бару нефритове світло линуло зі смарагдових канделябрів. Скляні столики дзенькали від келихів завсідників. Пахло несвіжим пивом і такими ж плітками. Таверну от-от мали зачинити на день. Там ще лишалось кілька завсідників, що різнилися як рисами обличчя, так і кольором шкіри, здавалося, там сиділи люди з усіх континентів. Однак ніхто з них не мав кучерявого світлого волосся.

— Впевнений, ми її знайдемо завтра, — мовив Джуліан.

— Можливо, вона вже у своїй кімнаті, — Скарлет звернулась до господині. — Скажіть, будь ласка, чи не поселилась у вас молода панянка на ім’я Донателла Драґна?

Власниця готелю зволікала з відповіддю. Скарлет могла заприсягтися, що жінка впізнала ім’я.

— Перепрошую, любі, але не можу розголошувати імена постояльців.

— Але вона