Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Террі Гудкайнд

— Я сяду на сходинках і простежу. А ви можете залишатися тут, де вас ніхто не побачить. Якщо побачу Ніккі, то попереджу. Я завжди встигну відвести вас у двір, якщо вона прийде.

— Гарна ідея, Каміль, — стиснула йому руку Келен. — Ми почекаємо тут.

Каміль побіг на свій пост. Келен оглянула малесеньку кімнатку.

— Чому б тобі не поспати трохи? — Запропонувала Кара. — Я постережу. Минулого разу чатувала ти.

Келен абсолютно вимоталася. Подивившись на ближче до речей Річарда ліжко, вона кивнула і вляглася на його місце. У кімнаті ставало темно. Перебування там, де він ночував, саме по собі заспокоювало. Але, будучи так близько від нього і в той же час так далеко, Келен ніяк не могла заснути.

Серце Ніккі ухнуло кудись вниз, коли вона побачила, що Річарда в будинку немає. І Каміль кудись запропастився. Їй було так приємно бачити на будівництві всі ці натовпи, що прийшли подивитися на статую Річарда. Туди стікався все зростаючий багатотисячний натовп.

Деякі приходили в лють. І Ніккі цілком могла їх зрозуміти. І все ж Ніккі повірити не могла, як можна з такою ненавистю реагувати на подібну красу. Деяким людям ненависне життя. І їх Ніккі теж цілком розуміла. Це ті, хто відмовляється бачити. Хто не хоче бачити.

Але більшість реагували як вона. Все для неї стало на свої місця. Все стало ясним і зрозумілим. Вперше за всі її довге існування життя знайшла сенс. Річард намагався їй пояснити, але вона не бажала слухати. Ніккі і раніше чула правду, але інші — мати, брат Нарев і Орден — заглушили правду і запудрили Ніккі мізки.

Мати добре її видресирувала, з самої першої зустрічі з братом Наревом Ніккі була солдатом Ордена.

Побачивши статую, Ніккі нарешті на власні очі побачила істину, яку завжди відмовлялася бачити. Це було втілення того самого життя, якого Ніккі жадала і при цьому уникала все своє життя.

Тепер вона розуміла, чому життя здавалося їй таким порожнім і безцільним: вона сама зробила його таким, відмовившись думати самостійно. Ніккі була рабинею всіх нужденних. Вона сама дала своїх господарям зброю проти себе: вона піддалася їх збоченій брехні, сама наділа собі на шию кайдани провини, прирекла себе на існування покірної рабині, замість того щоб жити своїм життям, як слід було. Вона ніколи не задавалася питанням, а чому, власне, для неї бути рабою чужих бажань — справедливо, а для них поневолювати її — не злочинно? Вона зовсім не вносила свій внесок у процвітання людства, а була всього лише жалюгідною служницею незліченних пхикаючих дрібних тиранів. Зло — це не щось величезне ціле, а безліч дрібних негідників, які, залишившись безкарними, в кінцевому підсумку перетворюються в розгодованих монстрів.

Все життя вона прожила на хиткому сипучому піску, де немає довіри розуму і здоровому глузду, де цінується тільки віра, а сліпа віра зводиться в ідеал. І вона сама нерозважливо сприяла зміцненню цього порожнього зла.

Вона допомагала зганяти всіх в одне стадо, щоб на цю колективну шию найгірші з людей — в ім'я добра, зрозуміло — могли накинути зашморг.

Річард відповів на їх нагромадження брехні одним прекрасним доказом, видним всім і кожному, і підкреслив його простими словами, накресленими на тильній частині бронзових сонячних годин.

Ніккі не належить нікому. Її життя по праву належить тільки їй.

Свобода існує в умах самостійно мислячих індивідуумів — ось що показала їй виліплена Річардом статуя. І те, що він виліпив її, доводило само по собі його правоту. Будучи полоненим її та Ордену, він зберіг свої ідеали і показав їх усім.

Тільки тепер Ніккі зрозуміла, що завжди знала, що її батько дотримується таких же ідеалів — вона сама бачила це в його очах, — хоча, можливо, сам він цього і не усвідомлював. Свої життєві позиції він висловлював в напруженій роботі. Ось чому їй з юних років хотілося стати зброярем, як він. Це його сприйняття життя вона завжди любила і захоплювалася, але сама того не усвідомлювала через матір і їй подібних. Такий же вираз був і в очах Річарда, те саме сприйняття життя, і саме це і притягувало Ніккі до нього.

Тепер Ніккі зрозуміла, що носить чорне з самої смерті матері в нескінченному, неусвідомленому бажанні поховати не тільки влада матері над нею, але, що куди істотніше, огидні материнські ідеали.

Ніккі було шкода, що Річарда немає вдома. Вона хотіла сказати йому, що він дав їй ту відповідь, яка вона шукала. Але вона ніколи не зможе попросити в нього пробачення. Те, що вона з ним сотворила, непробачно. Тепер-то Ніккі це розуміла. Єдине, що вона тепер може, — це виправити скоєне зло.

Як тільки вона його відшукає, вони поїдуть звідси. Повернуться в Новий світ. І розшукають Келен. І тоді Ніккі все виправить.

Їй потрібно, бути поруч з Келен, хоча би бачити її, щоб зняти закляття. І тоді Келен стане вільною. І Річард стане вільним.

Як би сильно Ніккі не любила Річарда, тепер вона розуміла, що він повинен бути з Келен, з жінкою, яку любить. І те, що вона бажає його, не дає їй права робити те, що вона зробила. У неї немає прав на життя інших людей, як і у них немає права на її життя.

Ніккі лягла на ліжко і заплакала над тим болем, що заподіяла їм обом. Вона згоряла від сорому. Як же довго вона була сліпою!

Зараз вона насилу могла повірити, що розтратила все своє життя, борючись в ім'я зла, лише тому, що його проголосили добром. Вона і справді була всі ці роки сестрою Тьми.

Що ж, по крайній мірі вона відтепер може трудитися, щоб виправити заподіяне нею зло.

Келен, побачивши колосальний натовп, очам своїм не повірила. Наскільки сягало око, скрізь були люди. Мабуть, їх тут сотні тисяч.