Сплячі красуні - Стівен Кінг

На поміч йому підскочив Емерсон. Роджер залишився на місці з дещо знудженим виразом.

– Якщо і вона себе викреслила з нашого меню, Лайла оскаженіє, як та ведмедиця. Вона ж єдиний сві…

– Де її обличчя? – запитав Емерсон. Ошелешеним голосом. – Де, чорти забирай, її обличчя?

Це спонукало поворушитися Террі. Він підступив до крузера, де двоє парамедиків делікатно опускали Тіффані на землю. Террі підхопив її обвисле волосся – ну, сам не знаючи чому – та тут же й відпустив, коли щось масне мазнуло йому крізь пальці. Він витер долоню собі об сорочку. Її волосся було перевите чимось білим, перетинчастим. І обличчя також прикрите, ледь видиме, немов крізь оту вуаль, яку в цій країні «дякую тобі, Ісусе» досі носять на капелюшках деякі літні пані, коли виходять до церкви.

– Що воно за штука? – Террі все ще витирав руку. Штука була неприємною, слизькою, трохи щипучою. – Павутиння?

Роджер озирався собі через плече, з очима, витріщеними від зачарування й огиди:

– Тер, воно лізе в неї з носа! І з очей! Що це за хуйня?

Парамедик Бартлет відірвав клапоть цієї гиді з підборіддя Тіффані і теж витер руку собі об сорочку, але ще до того Террі встиг помітити, що воно щезає, щойно відділилося від обличчя. Він подивився на свою руку. Шкіра була сухою і чистою. І на сорочці нічого, хоча якусь мить тому було.

Емерсон приклав пальці збоку до шиї Тіффані.

– Пульс є. Гарний, рівний. І дихання в неї добре. Я бачу, як це лайно здіймається і западає. Спробуймо «МАБІС»71.

Бартлет витяг з торби негайної допомоги помаранчевий комплект усе в одному «МАБІС», завагався, потім знову поліз до торби по одноразові рукавички. Один пакуночок подав Емерсону й дістав інший для себе. Террі дивився, зовсім не бажаючи торкатися цього павутиння на шкірі Тіффані.

А що, як воно отруйне?

Вони виміряли кров’яний тиск, і Емерсон сказав, що він нормальний. Парамедики все ніяк не могли дійти між собою згоди, чи варто розчистити їй очі, щоб перевірити зіниці, і, хоча тоді вони цього не знали, дійшли рятівного для власного життя рішення цього не робити.

Поки вони балакали, Террі побачив дещо, що йому не сподобалося. Оплетений павутинням рот Тіффані звільна розкривався і закривався, ніби вона пережовує повітря. Язик у неї став білим. З нього росли волоконця, колихливі, як планктон.

Бартлет підвівся:

– Нам треба доправити її до Святої Терези, терміново, поки не почали виникати якісь проблеми. Кажу так, бо варто це зробити, поки вона на вигляд стабільна… – подивився він на Емерсона, і той кивнув.

– Погляньте на її очі, – сказав Роджер. – Геть білі. Ригати хочеться.

– Нумо, беремо її, – сказав Террі. – Схоже, допитати її ми не зможемо.

– А ті два покійники? – спитав Бартлет. – Ця штука на них росте?

– Ні, – відповів Террі і показав на голову, що стирчала зі стіни. – Цього ви самі бачите. І на Трумені, на тому парубку, що всередині, теж нема.

– А в раковині нічого? – спитав Бартлет. – В унітазі? Душі? Я кажу про сирі місця.

– У душовій кабіні телевізор, – сказав Террі, що не було відповіддю, і взагалі прозвучало цілком безглуздо, але це першим спало йому на думку.

І далі йому подумалося безглуздя: «Чи відкрилося вже “Рипливе Колесо”? Ще рано, звісно, але такого ранку можна було б собі дозволити пару пива; з кошмарними трупами і таким лячним лайном на людських обличчях мусить діяти послаблення правил». Він не відривав очей від Тіффані Джонс, котру повільно, але неухильно ховав під собою напівпрозорий білий туман із… чогось. Террі змусив себе відповісти на запитання:

– Тільки на ній.

Тут Роджер Елвей висловив те, про що вони всі думали:

– Хлопці, а що, як воно заразне?

Ніхто не відповів.

Бічним зором Террі вловив якийсь рух і різко розвернувся, дивлячись на трейлер. Він спершу подумав, що та зграя, яка знялася з даху, то метелики, але ж метелики яскравокольорові, а ці були просто брунатно-сірими. Не метелики, а нетлі. Сотні їх.

З дюжину років тому одного задушливого дня наприкінці літа у контроль за тваринами надійшов дзвінок про єнота під підлогою перебудованої стодоли, яку місцева єпископальна церква використовувала як пастирський центр. Там побоювалися сказу, тож Френк відразу поїхав туди. Надівши маску й рукавиці по лікті, він поліз під стодолу, посвітив ліхтариком на тварину, і та чкурнула геть, саме так, як і мусив зробити здоровий єнот. Тут воно мусило б бути й по всьому: скажені єноти – це серйозно, прості порушники меж людських володінь – не настільки, але гарна, двадцяти з чимось років жінка, яка показувала Френкові нору під стодолою, запропонувала йому склянку блакитного «кулейду»72 з ярмарку домашнього печива, який ще тривав на їхній парковці. Смак був доволі бридкий, водянистий, мало цукру, але Френк цідив той тридоларовий напій, аби лиш стояти там, на пожовклому церковному моріжку, балакати з жінкою, в якої був такий чудесний дзвінкий сміх і манера брати руки в боки, що його це збуджувало.

– Ну, містере Ґірі, ви збираєтеся виконувати свій обов’язок? – раптом у свій патентований спосіб відсікла голову пустим теревеням Ілейн, переходячи до діла.

– Я б радо дозволила вам запросити мене кудись, якби ви знищили ту тварину, що вбиває інших тварин під церковною підлогою. Отака моя пропозиція. У вас губи посиніли.

Він повернувся туди після роботи, забив шматком заліза нору під стодолою – вибач, єноте, чоловік мусить робити чоловічу роботу – і повів свою майбутню дружину в кіно.

Дванадцять років тому.

І що ж сталося? Це через нього чи просто в їхнього шлюбу закінчився термін придатності?

Довгий час Френк думав, що у них все гаразд. Вони мали дитину, дім, здоров’я. Не все було, звісно, чікі-пікі. Гроші як приходили, так і йшли. Нана не належала до найстаранніших учениць. Подеколи з Френком… ну… траплялися речі, які його вимотували, а коли він був вимотаний, вигулькувала певна грань. Але ж усі мають якісь вади, і протягом дванадцяти років неможливо вряди-годи на слизькому не посковзнутися. От тільки його дружина дивилася на це інакше. Вісім місяців тому вона ясно йому сказала, як вона це бачить.

Поділилася з ним своїм баченням після того знаменитого удару в