Сплячі красуні - Стівен Кінг

Сюрпризом стало те, як її біполярність проявилася в цьому випадку. В минулому вона зазвичай замикалася в собі. Запеклий вибух маячні, який трапився цієї ночі, не мав прецедентів в її історії. Клінт був упевнений, що приписаний ним для неї курс літію працює. Кітті понад півроку залишалася врівноваженою, переважно бадьорою – без помітних піків чи спадів. І вона погодилася свідчити на суді у справі братів Ґрайнерів, що було не тільки хоробрим рішенням, але також мало потужний потенціал для перегляду її власної справи. Були всі підстави вірити, що невдовзі по тому процесу до неї застосують умовно-дострокове звільнення. Вони з нею вже обговорювали особливості життя в проміжному домі66: як поведеться Кітті, коли здогадається, що в когось там є наркотики, як вона відновлюватиме стосунки зі своїми дітьми. Чи все це почало їй здаватися надто рожевим?

Лемплі немов прочитала його думки:

– З нею все буде гаразд, доку. Це був разовий зрив, я так думаю. Місяць у повні, можливо. То така химерія, що на все діє, розумієте.

Ця кремезна ветеранка була прагматичною, але відповідальною, саме як і годиться чільному офіцерові. Не вадило також те, що Ван Лемплі була доволі знаменитою учасницею змагань з армреслінгу. Біцепси напинали сірі рукави її уніформи.

– О, так, – сказав Клінт, згадавши аварію на трасі, про яку йому казала Лайла.

Він бував на вечірках на честь дня народження Ван; вона жила по той бік гори. – Вам, либонь, довелося довгим шляхом добиратися на роботу. Лайла мені рзповідала про той ваговоз, що розбився. Казала, що завал довелося бульдозером розгрібати.

– Хух, – гмикнула Ван. – Я там нічого такого не бачила. Ма’ть, розчистили до того, як я виїхала. Не знаю, що з Вест і Рікмен.

Джоді Вест і Клейр Рікмен були штатними денними фельдшерками. Як і Клінт, вони працювали з дев’ятої до п’ятої.

– Обидві на роботу не з’явилися. Отже, на медчастині в нас нікого нема. Котс психує. Сказала, що зробить…

– Ви нічого не бачили на Горі?

Хіба Лайла не казала, що це було на Гостинно-Гірській дорозі? Клінт був певен – майже певен наразі – що саме це вона й казала.

Ван похитала головою.

– Хоча там таке не вперше. – Вона усміхнулась, демонструючи добрий набір жовтавих різців. – Минулої осені там теж занесло ваговоза. Ото була катастрофа. З «ПетСмарту»67, ви ж розумієте? Котячий пісок і собача їжа по всій дорозі.

Трейлер, що належав покійному Трумену Мейвезеру, не був приємним місцем, коли Террі Кумс відвідував його минулого разу (щоб вгамувати домашню бучу за участю однієї з багатьох Труменових «сестер», котра невдовзі по тому звільнила від себе цю резиденцію), але цього ранку він виглядав як м’ясне чаювання68 в пеклі. Мейвезер лежав розпростертий під обіднім столом з кавалками власного мозку в себе на голих грудях. Меблі (здебільшого придбані на придорожніх розпродажах різношерстих залишків у «Доларовому Дисконті»69 або у «Статті 11»70 – гадав Террі) були розкидані навсібіч. Телевізор догори дриґом у лускатій від іржі душовій кабіні. У раковині тостер товаришував з підремонтованим клейкою стрічкою одним кедом «Конверс». Усі стіни заляпані кров’ю. Плюс, звісно, там було скоцюблене тіло з головою, яка стирчала знадвору трейлера, що світило напівголою сракою, яка вилізла з його безпоясних джинсів. В портмоне на підлозі трейлера знайшлося посвідчення містера Джейкоба Пайла з міста Літл-Рок у штаті Арканзас.

«Скільки ж це треба мати сили, щоб отак пробити стіну людською головою?» – чудувався Террі. Зрозуміло, що стіни в цього трейлера тонкі, та все ж.

Він усе ретельно сфотографував, а потім ще й зробив 360-градусний панорамний знімок офісним айпадом. Всередині він не затримався довше, ніж пішло часу на те, щоб відправити фотодокази Лінні Марс в управу. Вона роздрукує весь комплект знімків для Лайли і заведе дві теки: одну цифрову і одну паперову. Лайлі Террі послав лаконічне текстове повідомлення:

«Знаю, що ви втомлена, але краще вам прибути сюди». Слабенько, але дедалі гучніше почувся звук єдиної цілком обладнаної санітарної машини лікарні Святої Терези, не на повнім газу ГИРР-ГИРР-ГИРР, а якесь манірне чмих – чмих-чмих.

Роджер Елвей з повислою в кутику губ сигаретою напинав жовту стрічку з написом: «МІСЦЕ ЗЛОЧИНУ, ХОДИТИ ЗАБОРОНЕНО». Террі гукнув йому зі східців трейлера:

– Якщо Лайла взнає, що ти курив на місці злочину, вона тебе на шмаття порве.

Роджер витяг сигарету з рота, подивився на неї так, ніби ніколи раніше не бачив такої речі, загасив її об підошву черевика і запхнув недокурок до кишені сорочки.

– А де Лайла, до речі? Заступник окружного прокурора вже їде, він очікує, що й вона тут буде.

Під’їхала санітарна машина, двері розчахнулися, і звідти, натягаючи рукавички, швидко вилізли Дік Бартлет і Енді Емерсон, парамедики, з якими Террі вже працював раніше. Один із ношами «спінальна дошка», інший ніс портативний шпиталь, який вони називали «Торбою негайної допомоги».

Террі пробурчав:

– Тільки сраний ЗОП, еге ж? Два трупи, і все одно ми не заслуговуємо на верховода.

Роджер знизав плечима. Тим часом Бартлет з Емерсоном після початкової метушні заклякли біля трейлера, де зі стіни стирчала людська голова.

Емерсон сказав:

– Не думаю, щоб цьому джентльменові надто покращало від наших послуг.

Бартлет обтягнутим гумою пальцем показав на те місце, де видавалася шия:

– Здається, в нього на шиї витатуйовано містера Генкі. – Оте балакуче гівенце з «Південного парку»? Серйозно? – Емерсон підступив ближче, щоб роздивитися. – О, авжеж. Дійсно так.

– Прии-віі-тики! – проспівав по-генківськи Бартлет.

– Гей, – втрутився Террі. – Це все чудово, хлопці. Колись вам варто виставити ваше шоу на «Ютюб». Але наразі ми маємо всередині інший труп, і жінку в нашому крузері, якій не завадило б трішки допомоги.

Роджер спитав:

– Ти певен, що хочеш її розбудити? – Він смикнув головою в бік Патруля Чотири. Там пасмо немічного, брудного волосся пристало до заднього вікна. – Подруга вирубилася.

Бозна, крізь що вона пройшла.

Бартлет з Емерсоном захаращеним мотлохом подвір’ям підійшли до крузера, і Бартлет постукав у шибку.

– Мем? Міс?

Нуль реакції. Він постукав дужче.

– Нумо, прокидаймось-прокидаймося.

Так само нічого. Він посмикав ручку дверей і, коли та не піддалася, озирнувся на Террі з Роджером.

– Треба, щоб ви відімкнули.

– Ох, – сказав Роджер. – Звичайно.

Він тицьнув кнопку відкриття на своєму брелку-контролері. Дік Бартлет відчинив задні