Сяйво - Стівен Кінг

— Погляньте-но сюди, який краєвид, — показав Джек.

— Ох, як тут мальовничо! Дивися, Денні!

Але Денні вид не здався аж таким мальовничим. Він не любив висоти; від неї в нього паморочилося в голові. Поза широким ґанком, що тягнувся вздовж усього готелю, гарно доглянута галявина (правобіч неї містився коротесенько підстрижений тренувальний майданчик з лункою для гольфу) спускалася в бік довгого прямокутного плавального басейну. На одному його кінці стирчала маленька тринога з оголошенням ЗАЧИНЕНО; він умів сам прочитати такі написи, як «зачинено», «стоп», «вихід», «піца» та ще кілька інших.

Від басейну кудись далі вилася між молодими сосонками, ялинками й осиками посипана гравієм стежина. Там стояв маленький щит з написом, якого він не знав: ROQUE. А під ним стрілка.

— Татку, що означає оте слово R-O-Q-U-E?

— Це назва гри, — відповів тато. — Вона трохи схожа на крокет, тільки в неї грають на такому гравійному корті, наче великий більярдний стіл з бортами замість трави. Дуже древня гра, Денні. Інколи тут проводять турніри.

— А в неї треба грати крокетним молотком?

— Доволі схожим, — погодився Джек. — Лише держак коротший і головка двобічна. З одного боку тверда гума, а інший бік дерев’яний.

(Виходь, ти, малий засранцю!)

— Правильно назва цієї гри вимовляється роук, — продовжував тато. — Я навчу тебе в неї грати, якщо захочеш.

— Можливо, — якось відчужено промовив Денні тихим, безбарвним голосом, що змусило батьків обмінятися над його головою здивованими поглядами. — Хоча вона може мені й не сподобатися.

— Ну, доку, ти не змушений грати у те, що тобі не подобається. Правда ж?

— Звичайно.

— А оті звірі тобі подобаються? — спитала Венді. — Це називається топіарій[67].

Поза стежкою, що вела до роуку, виднілися живоплоти, вистрижені у формах різних тварин. Денні з його гострим зором упізнав кролика, собаку, коня, корову і трійко більших фігур, що були схожі на пустотливих левів.

— Ті звірі й наштовхнули дядька Ела на думку, що мені підійде ця робота, — повідав Джек сину. — Він знав, що, ще навчаючись в коледжі, я заразом працював на одну ландшафтну компанію. Це такий бізнес, що доглядає людям їхні моріжки, кущі, живоплоти. Я регулярно впорядковував топіарій одній леді.

Венді захихотіла, прикриваючи собі рота рукою. Дивлячись на неї, Джек повторив:

— Так, зазвичай я давав лад її топіарію щонайменше раз на тиждень.

— Киш, мухо, — сказала Венді й знову пирскнула.

— А в неї гарні були живоплоти, татку? — спитав Денні, і ось на це вже батьки разом почали давитися вибухами реготу. Венді так сильно сміялася, що аж сльози заструменіли в неї по щоках і їй довелося діставати з сумочки паперову серветку.

— Там були не тварини, Денні, — сказав Джек, коли нарешті зміг опанувати себе. — Там були гральні карти. Піки і чирви, трефи і бубни. Але живоплоти розростаються, розумієш…

(Він повзе, — казав Ватсон… ні, не живоплоти, той тиск. — Ви мусіте слідкувати за ним увесь час, бо інакше з усьою вашою сім’йою опинитеся десь, нахер, аж на місяці).

Вони подивилися на нього здивовано. Посмішка на його обличчі зів’яла.

— Тату? — запитально промовив Денні.

Він закліпав очима, немов повертаючись до них з далекого далеку.

— Вони розростаються, Денні, і втрачають свої форми. Отже, я раз або двічі на тиждень їх підстригатиму, поки не похолоднішає так, що вони припинять рости до наступного року.

— А ще тут є ігровий майданчик, — сказала Венді. — Щасливчик ти, синку.

Ігровий майданчик містився поза топіарієм. Дві гірки, велика гойдалка з півдюжиною підвішених на різній висоті сидінь, гімнастичні «джунглі», зроблений із секцій бетонної труби тунель, пісочниця та іграшковий будиночок, що був точною копією самого «Оверлука».

— Тобі подобається тут, Денні? — запитала Венді.

— Звісно, що так, — відповів він, сподіваючись, що прозвучало це більш захопливо, аніж він почувався насправді. — Тут охайно.

Поза ігровим майданчиком височіла непримітна захисна огорожа з металевої сітки, поза нею лежала широка щебениста під’їзна дорога, яка вела до готелю, а вже поза нею губилася в яскраво-синьому післяполудневому мареві та сама долина. Денні не знав слова ізоляція, але, якби йому хтось його пояснив, він би за нього вхопився. Далеко внизу, немов довга чорна змія, що вирішила подрімати трохи на сонечку, пролягла дорога, що вела назад через Сайдвіндерський перевал і далі, у Боулдер. Дорога, яка залишатиметься закритою всю довгу зиму. Від цієї думки в нього з’явилося відчуття ледь не задухи, і Денні майже здригнувся, коли тато поклав руку йому на плече.

— Доку, я знайду тобі чогось попити, тільки-но зможу. Зараз вони тут дещо заклопотані.

— Звичайно, тату.

Місіс Брант вийшла з внутрішнього кабінету з виглядом особи, що відстояла своє право. Через кілька секунд вона вже переможно виступала за двері, а за нею слідом, тягнучи на собі вісім валіз, поспішала пара носіїв. Денні дивився у вікно, як чоловік у сірій уніформі і в кашкеті, як в армійського капітана, підганяє до дверей її довгий сріблястий автомобіль, як він вилізає з нього. Скинувши на мить перед нею кашкета, він метнувся відчиняти багажник.

І в осяянні, що його інколи навідувало, він вловив одну з її цілісних думок, ту, що блукала на поверхні сумбурного, низько гудучого варива емоцій і кольорів, яке він зазвичай сприймав у надто залюднених місцях.

(«гарно було б мені залізти в його штани»)

Наморщивши лоба, Денні дивився, як носії кладуть до багажника її валізи. Вона досить проникливо дивилася на чоловіка в сірій уніформі, котрий наглядав за завантаженням. Чому їй хотілося б залізти в штани цього чоловіка? Їй холодно навіть у цій її довгій шубі? А якщо їй холодно, чому вона не надягла на себе якісь власні штани? Його мама носить штани майже цілу зиму.

Чоловік у сірій уніформі зачинив багажник і пішов назад допомогти їй сісти в машину. Денні уважно спостерігав, щоби побачити, чи скаже вона що-небудь про його штани, але вона лише посміхнулася і подала йому доларову банкноту — чайові. За мить вона вже скеровувала свій великий сріблястий автомобіль вниз на дорогу.

Денні подумав, чи не спитати в мами, чому місіс Брант могло схотітися штанів підгонщика машин, але вирішив, що не варто. Деякі запитання створювали цілу купу неприємностей. Таке вже траплялося з ним