Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
Він говорив соковитим, утішним голосом, розказуючи то про одне, то про інше. Їхні тіні довшали, рухаючись уздовж рядків разом із ними. Як завше, батько заколисав її, заспокоїв. Френ прийшла дещо розповісти, та, відколи себе пам’ятала, часто траплялося, що вона приходила розказувати й лишалася послухати. З ним не було нудно. Наскільки вона знала, з ним ніхто не нудився. Хіба що мати. Він був оповідачем, і то чудовим.
Вона усвідомила, що батько замовк. Він сидів на камені в кінці свого рядка, набивав люльку та дивився на неї.
– Френні, тебе щось бентежить?
Не знаючи, з чого почати, вона тупо дивилася на нього. Прийшла все розповісти, та тепер не знала, чи зможе. Між ними напнулася мовчанка. Тиша зростала й нарешті перетворилася на провалля. Френні не витримала і стрибнула.
– Я вагітна, – просто сказала вона.
Він перестав напихати люльку й просто дивився на неї.
– Вагітна, – промовив він так, наче чув це слово вперше. – Ох, Френні… це жарти такі? Чи якась гра?
– Ні, татусю.
– Ходи-но сюди, сядь біля мене.
Вона слухняно пройшла між рядків і вмостилася поряд із батьком. За їхньою ділянкою починалися землі муніципалітету, а на межі стояв кам’яний мур. Поза ним виднівся буйний, давно запущений, проте мальовничий живопліт; його листя виділяло приємний солодкий запах. У голові стугоніло, і Френні стало трохи млосно.
– Ти певна? – спитав батько.
– Певна, – сказала Френні, а тоді – вона зовсім не вдавала, просто не змогла нічого із собою вдіяти – розревлася, як мала дитина.
Пітер обійняв її однією рукою й не відпускав, здавалося, дуже довго. Коли сльози почали закінчуватися, вона змусила себе поставити йому найстрашніше для неї запитання:
– Татусю, ти мене більше не любиш?
– Що? – Він спантеличено глянув на неї. – Люблю, Френні. Як і раніше.
Від його слів вона знову розплакалася, та цього разу він дав їй самій заспокоїтись і взявся розкурювати люльку. «Боркум Ріфф»[46] повільно полинув за слабким вітерцем.
– Розчарувався в мені? – спитала вона.
– Не знаю. Вагітних дочок я ще не мав, тож не знаю, як це сприйняти. Це той Джесс?
Вона кивнула.
– Сказала йому?
Ще кивок.
– Що відповів?
– Сказав, що одружиться зі мною. Або заплатить за аборт.
– Шлюб чи аборт, – сказав Пітер Ґолдсміт, пихнувши димом. – Справжнісінький тобі Сем Два Пістолети.[47]
Френ опустила погляд на руки – на джинсах розпласталися розчепірені пальці. Під нігті та в маленькі зморшки на суглобах в’ївся бруд. «Руки леді говорять про її звички, – пролунав у голові голос матері. – Дочка завагітніла. Про членство в церкві[48] можна забути. А руки леді…»
– Не хочу залазити у твої приватні справи більше, ніж потрібно, – знову заговорив батько, – та він… або ти… ви береглися?
– Я приймала протизаплідні таблетки, – кивнула вона. – Не спрацювали.
– Тоді мені нікого звинувачувати, хіба що зразу обох, – сказав він, вдивляючись у її обличчя. – І, Френні, я не можу цього зробити. Не можу вас винуватити. У шістдесят чотири роки забуваєш, як воно, коли тобі двадцять один. Тож не будемо про провину.
З її серця немов гора спала – дивне відчуття, ніби от-от знепритомнієш.
– А от твоя мати багато чого тобі розкаже, – вів далі він, – і я її не спинятиму, проте й підтримувати не буду. Розумієш?
Вона кивнула. Батько з матір’ю вже не сперечався. Принаймні не вголос. У неї був той кислотний язик. Якось він сказав Френні, що коли з Карлою не погоджуються, то інколи її язик виходить із-під контролю. А коли це трапляється, він може когось ненароком порізати. Дуже прикро, та пораненого вже не врятуєш. Френні гадала, що багато років тому батько став перед вибором – продовжувати опір, що напевне призвело б до розлучення, або ж капітулювати. Він зупинився на останньому, але на власних умовах.
– Татусю, ти певен, що зможеш триматися осторонь? – тихо спитала Френ.
– А ти просиш мене стати на твій бік?
– Не знаю.
– Що будеш робити?
– З мамою?
– Ні. Із собою, Френні.
– Не знаю.
– Вийдеш за нього? Двоє можуть жити за ціною одного. Принаймні є така приказка.
– Гадаю, що не зможу. Мені здається, я його розлюбила. Якщо взагалі любила.
– Через дитину?
Люлька добре розкурилась, і теплим повітрям розлився солодкий дим. На городі в ямках почала збиратися тінь, а цвіркуни затягли свою пісню.
– Ні, не через дитину. Це ще раніше почалося. Джессі, він…
Вона замовкла, намагаючись зрозуміти, що не так із Джессі, адже могла щось прогледіти, коли всі думки роїлися навколо дитини й питання, як звільнитися з-під загрозливої тіні її матері, яка саме прогулювалася торговельним центром і добирала рукавички для весілля давньої подруги Френ. Можливо, те «щось» зараз поховане, та, певна річ, не спочиватиме з миром наступні шість, шістнадцять або ж двадцять шість місяців і врешті-решт постане з могили й кинеться на них обох. «Одружишся поспіхом – страждай поволі» – одна з улюблених приказок матері.
– Він слабкий, – сказала вона. – Краще не поясню.
– Не віриш, що він тебе шануватиме, так, Френні?
– Ні, – відказала вона й подумала, що батько щойно копнýв ближче до коріння, аніж вона сама, – вона не вірила Джессі, який походив із заможної сім’ї та вдягав на роботу сорочки з блакитної шамбре. – Джессі прагне, аби все було якнайкраще. Він хоче зробити все правильно, справді хоче. Проте… два семестри тому ми ходили на поетичне читання. Виступав чоловік на ім’я Тед Енслін.[49] Людей було напхом напхано. Усі понасуплювалися та слухали… слухали дуже уважно… аби й слова не проґавити. А я… ти ж мене знаєш…
Батько обійняв її за плечі.
– А на Френні смішки напали.
– Ага. Точно. Ти й справді знаєш мене як облуплену.
– Трохи є.
– Вони – себто смішки – вигулькнули нізвідки. У голові постійно крутилося «нечупара, нечупара, усі ми прийшли на нечупару». Думки мали певний ритм, схожий на пісні, що крутять по радіо. І мене вхопили смішки. Не через вірші пана Енсліна, доволі гарні вірші… та й не через зовнішність. Усе тому, як вони дивилися на нього.
Френні зиркнула на батька, аби перевірити, як він сприймає її оповідь. Батько лише кивнув, щоб вона продовжувала.
– Коротше, мені треба було звідти забратися. Я справді мусила вийти. І Джессі розлютився на мене. Знаю,
