Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

– Та коричнева пісня ллється з усіх колонок, – пробасив Ларрі голосом Білла Візерса[44] та всміхнувся.

– Отак і звучиш, – кивнула вона. – У молодості нам здавалося, що Френк Сінатра палицю майже перегинає. А тепер є отой реп. Так вони його звуть – репом. А я – криками. – Вона насуплено глянула на сина. – Принаймні криків у твоїй пісні немає.

– І я отримую роялті, – сказав Ларрі. – Певний відсоток за кожен проданий запис. І це десь…

– Можеш не продовжувати, – мовила вона й махнула на нього рукою. – Усю математику я прогуляла. Вони тобі вже заплатили чи взяв ту куцу машину в кредит?

– Заплатили, та поки що небагато, – сказав він, ковзнувши до межі правди з брехнею, але не перетнувши її. – За автівку зробив перший внесок. І решту виплачу.

– Вигідні кредитні умови, – гірко промовила вона. – Так збанкрутував твій батько. Лікар сказав, що то серцевий напад, та він помилився. Твій батько помер від розбитого серця. Відправився на той світ на вигідних кредитних умовах.

Таку мову Ларрі чув уже не раз, тож просто слухав і автоматично кивав у потрібних місцях. Батькові належала галантерейна крамниця. Але тоді неподалік відкрився один із «Робертів Голлів»,[45] і за рік батьків бізнес занепав. По втіху він звернувся до їжі й за три роки набрав 110 фунтів. Коли Ларрі було дев’ять років, батько впав мертвим у закусочній на розі – просто перед тарілкою з недоїденим сендвічем із котлетою. Коли материна сестра намагалася втішити жінку, яка того не потребувала, Еліс Андервуд сказала, що могло б бути гірше. Відвівши погляд, вона втупила очі у свояка й сказала, що замість їжі могла бути випивка.

Далі Еліс виховувала Ларрі самотужки, і її забобони та прислів’я панували в його житті, аж допоки він не поїхав із дому. Коли вони з Руді Шварцом від’їздили на старому «форді» його товариша, мати провела його словами про те, що і в Каліфорнії є богадільні. Так, сер, то моя мама.

– Ларрі, ти тут лишишся? – м’яко мовила вона.

– А ти проти? – злякався він.

– Місця вдосталь. У другій спальні й досі стоїть розкладне ліжко. Я наскладала там різного мотлоху, та можна посунути кілька коробок.

– Гаразд, – повільно проговорив Ларрі. – Якщо не заважатиму. Я лише на кілька тижнів. Хотів побачити старих друзяк. Марка… Ґелена… Девіда… Кріса… ти їх знаєш.

Вона підвелася, підійшла до вікна й прочинила його.

– Ларрі, можеш лишатися скільки завгодно. Може, я не дуже вмію це висловити й показати, та однаково рада тебе бачити. Ми попрощалися не найкращим чином. Багато одне одному наговорили. – Вона повернулася до нього з напруженим, однак сповненим жахливої, неохочої любові обличчям. – Зі свого боку я жалкую про ті слова. Та ображала я тебе лише тому, що люблю. Я не знала, як правильно сказати про це, тож висловлювалася, як могла.

– Усе гаразд, – сказав Ларрі, втупившись у стіл. Знову почервонів. Він це відчував. – Слухай, я докину на витрати.

– Докинеш, як схочеш. А не схочеш – то й не треба. Я маю роботу. Тисячі інших – ні. А ти й досі мій син.

Він подумав про задубілого кота, що наполовину випав зі сміттєвого бака, про Дьюї Димовуху, який усміхнено насипав своє добро в миски, і зненацька залився слізьми. Ларрі дивився на руки, що почали двоїтися в очах, і думав, що плакати мала б його мати – усе, що він розпланував, покотилося під три чорти, геть усе. Виявляється, вона не змінилась. І він також, хоча константа виявилася дещо іншою. Якимсь надприродним чином вони помінялися місцями: вона побільшала, а він ніби зменшився. Він повернувся додому не тому, що йому треба десь перечекати. Він повернувся, бо злякався й хотів до мамці.

Вона стояла біля прочиненого вікна й спостерігала за ним. Вологий бриз грався білими фіранками, і вони миготіли перед її обличчям, від чого воно здавалося примарним. З вікна чувся шум дорожнього руху. Еліс Андервуд дістала з передньої кишені сукні хустинку, підійшла до столу та вклала її в тремтливі руки сина. Ларрі мав якусь внутрішню міць. Вона могла сказати це йому в обличчя, дорікнути, але для чого? Його батько був розмазнею, і в глибині серця вона знала, що це й звело його в могилу: Макса Андервуда замучили не так борги, як боржники. То звідки взялася та сила? Кому Ларрі мав дякувати? Кого звинувачувати?

Сльози не розм’якшать камінь, що випинався з його характеру, так само, як не зруйнує гір літня злива. Цій твердості можна знайти гарне застосування, – Еліс знала про це, знала як жінка, яка самотужки виховувала сина в місті, якому байдуже до матерів і тим паче до їхній дітей, – та Ларрі досі шукав. Він був таким, як вона сказала, – геть не змінився. Він бездумно вплутуватиме людей (із собою включно) у різні халепи, а коли стане гаряче, прикличе ту міць і виборсається. А інші… Їх він лишить напризволяще – потонуть або випливуть самотужки. Камінь – тверда порода, і подібна твердість вчувалася в його характері, та досі вона приносила саму руйнацію. Вона бачила її в очах сина, помічала в кожній рисі його постави… навіть у тому, як він гойдав раковою паличкою, аби напускати в повітря білих кілець. Ларрі не загострив цей камінь, не перетворив на меча, щоб рубати людей, і це вже гарний знак, та коли виникала така потреба, він по-дитячому кликав його – то була його ломака, нею він трощив капкани й пастки, які сам собі наставив. Вона знала, що настане час, і Ларрі зміниться. Вона стала іншою. Прийде і його черга.

Та перед нею сидів не хлопчик, а дорослий чоловік, і вона злякалася, чи, бува, часи його змін, глибоких і фундаментальних, які місцевий священик називав духовними змінами й протиставляв змінам сердечним, не лишилися позаду. Вона бачила в Ларрі щось таке, від чого хотілося замружитись, – немов хтось крейдою заскрипів. Там, глибоко всередині, був тільки Ларрі. Сидів і визирав назовні. Перепустку до його серця мав лише він сам. Та вона однаково любила його.

А ще вона гадала, що в Ларрі жило добро, велике добро. Він мав його, та в такому віці вивільнити його може лише справжня катастрофа. Проте вона не бачила катастрофи на кухні. Натомість там був лише її заплаканий син.

– Ти стомився, – мовила вона. – Приведи себе до ладу. Я приберу коробки, тоді можеш лягти поспати. Гадаю, таки сходжу сьогодні на роботу.

Вона пройшла коротким