Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
Вейн спокійно спостерігав, як Ларрі корчиться між цими двома óбразами.
– Чуваче, у їхніх очах я здаватимуся найбільшим у світі козлом, – урешті проказав Ларрі, водночас відчуваючи відразу до слабких, ображених слів, що випадали з його рота.
– Ага, клястимуть і в батька, і в матір. Скажуть, що зібрався в Голлівуд, що тебе розперло. Що забув давніх друзів. Та тільки жоден із них не є твоїм другом, Ларрі. Твої друзі побачили, що коїться, та злиняли ще три дні тому. Геть невесело спостерігати за корешем, який обісцявся й не помітив.
– То нащо ти мені це розказуєш? – раптом розізлився Ларрі.
Гнів розбурхало усвідомлення того, що всі його добрі друзі роз’їхались, і, озирнувшись, він зрозумів, що всі їхні виправдання були звичайними відмазками. Баррі Ґріґ відводив його вбік, намагався йому щось розказати, та Ларрі літав у хмарах і лише всміхався – милостиво й блаженно, наче король до служки. А тепер він замислився, чи не намагався й Баррі пояснити стан речей. Від цієї думки стало соромно, і він казився.
– Нащо? – повторив Ларрі. – У мене складається враження, що я тобі не надто подобаюсь.
– Ні… але я тебе насправді й не зневажаю. Краще не поясню, чуваче. Я міг би стати осторонь і подивитися, як тобі розквасять носа. Одного разу тобі цілком вистачило б.
– Тобто?
– Виставиш їх. Бо в тобі є внутрішня міць. Є в тобі одна риса – коли її помічаєш, то здається, наче фольгу вкусив. Ти маєш усе необхідне, аби досягти успіху. Збудуєш собі гарну невеличку кар’єру. Вискочень із нікуди, якого забудуть за п’ять років. Школярі-бопери колекціонуватимуть твої платівки. Заробиш трохи грошей.
Руки Ларрі скрутилися в кулаки. Йому хотілося зацідити в це спокійне обличчя.
Вейн розказував про речі, від яких він почувався купкою собачого гівна під знаком «СТОП».
– Повернися в дім і перекрий краник, – м’яко мовив Вейн. – А тоді, чуваче, сідай у тачку і їдь. Куди завгодно. І не повертайся, доки не почуєш, що на тебе чекає новий чек із відсотками.
– Але ж Дьюї…
– Я знайду когось, щоб із ним побалакав. Мені це буде в кайф. Один мій друг попросить Дьюї бути гарним хлопчиком і трохи почекати, а Дьюї радо киватиме головою.
Він замовк, задивившись на двох дітлахів у яскравих купальниках, які бігли берегом. Поряд із ними мчав пес і голосно й радісно гавкав на небесну блакить.
Ларрі зіп’явся на ноги й видушив із себе «дякую». Морський бриз пірнав і вилітав із його заношених трусів. Слово випало з рота, наче камінь.
– Їдь кудись і розклади все лайно по поличках. – Вейн підвівся й став поряд із ним, так само милуючись дітьми. – А лайна в тебе цілий вагон. Який тобі потрібен менеджер, який тур, який контракт після того, як вистрелить «Кишеньковий спаситель». Гадаю, таки вистрелить – у пісні чіпкий біт. З усім розберешся, та дай собі час відсапатися. Такі, як ти, завжди вирулюють.
Такі, як ти, завжди вирулюють.
Такі, як я, завжди вирулюють.
Такі, як…
* * *Хтось стукав пальцем у вікно.
Ларрі здригнувся й сів прямо. Шию прохромило болем, і він скривився від того, якими мертвими та задерев’янілими здавалися його м’язи. Ларрі не задрімав, а заснув. Заново пережив Каліфорнію. Однак тут і зараз у вікна світило сіре нью-йоркське сонце, і в скло знову постукали пальцем.
Він обережно повернув голову на болючій шиї та побачив свою матір, закутану в чорний плетений шарф, – вона зазирала досередини.
Якусь мить вони просто дивились одне на одного, і Ларрі почувався по-дивному оголеним – наче тварина, на яку витріщаються в зоопарку. А тоді ситуацію взяла під контроль усмішка, і він опустив скло.
– Мамо?
– Так і знала, що це ти, – сказала вона несподівано порожнім тоном. – Вилізай звідти, і дай-но я тебе роздивлюся на повний зріст.
Обидві його ноги затерпли. Коли він відчинив дверцята, голки й шпильки вп’ялися в тіло від самих п’ят. Ніколи не думав, що зустріне її в такому вразливому, непідготованому стані. Ларрі почувався, наче вартовий, якого зненацька розбудили на посту. Він очікував, що мати буде меншою, не такою впевненою в собі, та завдяки витівкам часу за ці роки він змужнів, а вона лишилася такою самою.
Та справжньою дивиною було те, як вона його підловила. Коли Ларрі було десять років, кожного недільного ранку мати стукала в його зачинені двері, якщо гадала, що він уже виспався. Навіть чотирнадцять років по тому вона розбудила сина в точно такий самий спосіб – застала в новій автівці під час сну, наче стомленого пацана, який засидівся допізна та впіймався на чари піщаної людини в дурнуватій позі.
І ось він стоїть перед нею з кучерявим волоссям і слабкою та дурнуватою усмішкою на обличчі. Голки й шпильки все ще давалися взнаки в кінцівках, і йому доводилося переступати з ноги на ногу. Ларрі згадав, що коли він так робив, мати завжди питала, чи не потрібно йому в туалет, тож перестав тупцювати й дозволив голкам колоти себе як завгодно.
– Привіт, мамо, – сказав він.
Вона мовчки дивилася на нього, і зненацька в його серці зародився страх, наче злий птах повернувся на старе гніздо. Це був страх перед тим, що вона відвернеться, відцурається, просто полишить його – покаже спину свого дешевого пальто й рушить до метро за рогом.
А тоді вона зітхнула – так зітхають перед тим, як підняти важкий пакунок. І, коли заговорила, її голос прозвучав так природно й радо (а так і мало б бути), що він забув про перше враження.
– Привіт, Ларрі, – сказала вона. – Ходімо додому. Коли я визирнула у вікно, то здогадалася, що це ти. Уже відпросилася з роботи. Треба перехворіти.
Вона обернулася, щоб провести його сходами нагору, між зниклих кам’яних псів. Він піднявся на три сходинки, наздоганяючи її, і скривився від шпильок та голок.
– Мамо?
Вона розвернулася до нього, і він обійняв її. На хвильку її обличчям майнув страх, ніби вона злякалася, що замість пригорнути він її пограбує. Та це минулось, і вона віддалася в обійми, притиснула його до себе. До його ніздрів просочився запах її саше, викликавши неочікувану ностальгію – люту, солодку й гірку. Ларрі навіть здалося, що він от-от заплаче, при цьому він самовпевнено гадав, що й мати також, адже це Зворушлива Мить. Поза її схиленим плечем він і досі бачив мертвого кота, який наполовину випав зі сміттєвого