Не озирайся і мовчи - Максим Іванович Кідрук

зачепило. Він думав, що Соня інакша. Вона привітала його із днем народження, першою заговорила, тож хлопець підсвідомо очікував на інакше ставлення до себе. Очікував, що вона ставитиметься до нього хоча б як до приятеля, а не як до ходячої енциклопедії, до якої можна підсісти під час контрольної чи попросити списати домашку.

— Не роби їй домашніх завдань… я доведу, що паралельні світи існують… — Марк шморгнув носом і скреготнув зубами. Потім сповз під ковдру, накрився з головою та з гіркотою витиснув крізь зуби: — Я тебе ненавиджу.

15

Марк додав статтю до обраних і вискочив із дому раніше, ніж зазвичай, о 7:40, майже за годину до початку уроків. Яна спробувала розпитати, куди він так рано, проте Марк лише відмахнувся. Спустився до перетину з провулком Хвильового, зупинився на перехресті й, склавши руки на грудях, став чекати. Час від часу з його багатоповерхівки хтось виходив — хлопець скрадливо визирав з-за бетонного паркану, навколо подвір’я Обласного управління поліції, — проте щоразу то був хтось інший, не Соня. Марк прочекав до 8:20, а тоді, вирішивши, що дівчина невідь-чому подалася з дому раніше за нього, підтюпцем побіг до школи.

На перерві після першого уроку Марк попрямував до вестибюля, де висів розклад. Другим уроком у 8-Б стояла геометрія, 214 кабінет. Ігноруючи схвильоване шепотіння, що шлейфом пливло за ним куди б він не подався, хлопець вибіг на другий поверх і заходився тинятися туди-сюди коридором. Двері 214-го було напівпрочинено. Марк зупинився за кілька кроків і заглянув до кабінету. Біля другої парти середнього ряду зібралося кілька дівчат, які щось обговорювали, та Соні серед них не було.

Хлопець простовбичив там усю перерву. До класу сходилися Сонині однокласники. Божко та Лямчик, надимаючись від власної крутості, на якийсь час відігнали Марка до сходів, але згодом хлопчак повернувся. О 9:25 продеренчав дзвінок, за хвилину до кабінету прийшла вчителька, сердито зиркнула на Марка, що самотньо стримів під вікном, проте нічого не сказала та причинила за собою двері.

Соні Марк так і не побачив. Він розчаровано підібгав губи: схоже, з якоїсь причини дівчини не було в школі взагалі.

Пізніше того дня Соня все ж прийшла. На великій перерві Марк брів до їдальні, щоб перекусити, і несподівано в галасливій юрмі старшокласників, які сунули коридором першого поверху, зауважив рудувато-каштанове, зібране в тугий хвіст волосся.

— Соню! — Марк витягнув шию.

Вона не почула його. Чи то пак вдала, що не почула, оскільки двоє десятикласниць, які стояли біля виходу до вестибюля на п’ять метрів далі коридором, озирнулися на Марків вигук. Хлопець пришвидшив крок і наздогнав дівчину.

— Ти все вигадала! — голос звучав ображено й грубо. Марк досі страшенно злостився, що дозволив себе так обманути. — Я знаю, звідки ти взяла історію про ліфт. Я знайшов її в Інтерне… — Пауза. — Ого!

Марк застиг із роззявленим ротом. Соня повернула обличчя, і на кілька секунд він немовби оглухнув, витріщившись на неї наче на здохлу рибину. Обидва її ока розпухли від синців. Праве запливло повністю, здавалося, ніби під посинілі повіки запхали розбухлий від вологи горіх. Ліве — крихітний бурштиновий кришталик — зацьковано виблискувало крізь щілину завбільшки із соняшникову насінину.

— Що з тобою? — прошепотів Марк.

Соня відвернула голову.

— Хто це зробив?

Дівчина мовчала. Їх оминали старшокласники, кидали косі погляди, проте не втручалися.

— Ти… ти… — Він розгубився.

Соня стояла до нього впівоберту, підсвідомо намагаючись заховати лице, та не йшла. Не рухалася. У зів’ялих рисах застиг такий сум, що Маркові хотілося завити.

— Соню, що з тобою сталося?

Хлопець зробив півкроку вперед. Він не мав наміру торкатися, погладити чи обійняти її, лише хотів наблизитися, зміркувавши, що їй не доведеться озиватися на повен голос, якщо стоятиме поряд, і тоді, можливо, вона розповість.

Соня відсахнулася так різко, що збоку могло видатися, мовби Марк щосили штовхнув її.

— Відчепися від мене! — крикнула дівчина й заквапилася геть.

Хлопець розгублено кліпав їй услід.

Соня зникла, розчинилася в натовпі, а Марк усе ще стояв, збентежено втупившись у невидиму точку за кілька кроків від себе, коли хтось грубо штурхнув його ліктем у спину.

Хлопець відступив і водночас розвернувся. Повз нього простував Мрозович.

— Мордо-о-ор! — загорлав він ламким гавкаючим голосом. — Це ти її так? Чи ти шукаєш нової жертви? — Марк, не кліпаючи, витріщався на нього. — Не дивись на мене, чмошник! Ботан занюханий! — Орест скорчив гримасу. — Я сказав: не дивись!

16

Марк вирішив дочекатися Соню після уроків за школою. Не на ґанку — не хотів, щоб їх бачили разом, — а трохи вище, на Пушкіна, де починалися приватні будинки. Марк не знав, що говоритиме, і навіть не був певен, що воліє говорити, проте якесь невиразне, невикінчене, не остаточно оформлене почуття важким клубком засіло у грудях і втримувало його на місці.

Чекати довелося довго — у 8-Б того дня було вісім уроків, — і Марк устиг задубнути й змокнути під мжичкою, що час від часу сіялася з низько навислих хмар, перш ніж за десять до четвертої приглушений шкільними стінами дзвінок сповістив про закінчення уроку. Соня з’явилась на ґанку останньою. Худорлява постать відокремилася від кущів, що росли під стінами школи, коли решта школярів уже розбрелася хто куди. Опустивши голову та вчепившись руками в лямки наплічника, дівчина закрокувала в бік Обласного управління нацполіції.

Помітивши Марка, Соня перейшла на протилежний бік вулиці. Хлопець виждав, поки вона порівняється з ним, а тоді також перейшов дорогу. Він тупцяв назирці, тримаючись на відстані випростаної руки, проте Соня не озиралася та поводилася так, ніби не впізнавала його.

Коли вони опинилися на місці, де у вулицю Пушкіна впирається провулок Миколи Хвильового, Марк оббіг дівчину та зупинився посеред дороги.

— Почекай, будь ласка. Не вдавай, що нічого не сталося. Не тікай.

Соня дивилася повз нього. Крихітна чорна зіниця, майже непомітна за побагровілими напівопущеними повіками, зацьковано металася, перескакуючи з точки на точку, та погляд не фокусувався ні на Марковому лиці, ні на будівлях чи парканах уздовж вулиці. Соня перебувала десь не тут, в якому-небудь іншому, лише їй видимому світі, й хтозна, що їй ввижалося в тінях, які на ту мить оточували її звідусіль.

— Я хочу допомогти, — сказав Марк, після чого набрав у груди повітря та зробив те, на що ніколи раніше не наважувався: взяв її за руку.

— Не торкайся мене, — немов обпечена, прошипіла дівчина. Марк відпустив долоню, проте дорогу не звільнив, і тоді Соня вигукнула так голосно, що хлопцеві заклало вуха: — НЕ