Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
За якийсь час гобіт обернувся і побачив, що Вершники піднялись уже на кількасот сажнів над долиною, проте далеко внизу було видно тьмяну лінію Вершників, котрі перетинали брід і вервечкою піднімалися до підготованого для них табору. Тільки король і його охоронці їхали до Схову.
Нарешті королівський загін дістався до гострого пруга, і висхідна дорога заглибилась у просвіт між скелястими стінами, а відтак піднялася на невисокий схил і вивела мандрівників на широку верховину. Люди називали її Луками Фірієн: то була зелена полонина, поросла травами та вересом, що лежала на колінах могутніх гір понад глибоко вибитим ложем Сніготоків. З південного боку бовванів Оголений Ріг, із північного стриміли пилчасті зубці гряди Іренсаґи, поміж якими просто перед мандрівниками здіймалася зі стрімких схилів і з понурих сосен грізна чорна стіна Двіморберґу, Гори Привидів. Подвійний ряд безформних вертикальних каменів, які губились у сутінках і зникали між дерев, розділяв верховину на дві частини. Ті, хто наважився стати на цей шлях, невдовзі добувалися до чорної Тьмавої Діброви попід Двіморберґом, до зловісної камінної колони та до розверзтої темряви заборонених дверей.
Таким було Смурне Капище – витвір давно забутих людей. Як називався той народ, не згадували вже навіть ані пісні, ні легенди. Навіщо він спорудив усе це: чи то місто, чи таємничий храм, чи королівський могильник – ніхто в Рогані стверджувати не брався. Стародавні люди трудилися тут в епоху Темноліття, ще до того, як перші кораблі пристали до західних узбереж і перші дунедайни збудували Ґондор. Потому той давній народ сам канув у небуття, залишивши по собі лише духів пітьми, які сиділи на закрутах дороги.
Мері придивлявся до нерівних вервечок каменів, вивітрених і чорних. Деякі з них похилилися, деякі впали, деякі розламались і потріскались, а всі разом вони були схожі на ряди старих і голодних зубів. Гобітові було цікаво, для чого ці камені, проте він сподівався, що король не збирається їхати вздовж них аж до тієї темряви віддалік. Потому зауважив купки наметів і куренів обабіч кам’янистого шляху, та вони не ховалися під деревами, а радше тулилися до краю кручі, віддаляючись од них. Більшість їх розташувалася праворуч, де Луки Фірієн були найширші, а ліворуч роганці розбили менший, порівняно з попереднім, табір, посеред якого височіло шатро. З того боку дороги назустріч їм виїхав вершник, і мандрівники повернули до нього.
Коли вони наблизилися, Мері збагнув, що вершник – то жінка зі заплетеним у коси довгим волоссям, яке мерехтіло в сутінках, а проте вона мала на голові шолом і до пояса була одягнена як воїн, навіть підперезана мечем.
– Вітаю, Володарю Марки! – скрикнула вона. – Серце моє радіє, бо ти повернувся!
– А ти, Еовин, – запитав Теоден, – з тобою все гаразд?
– Усе, – відповіла вона, проте Мері відчув, що голос виказав її: йому навіть здалося, що Еовин плакала, хоча її надміру суворе обличчя це приховувало. – Все гаразд. Дорога була втомлива, бо людей зненацька вирвали з їхніх домівок. Доводилося чути міцні слівця, бо війна вже давно вигнала нас зі зелених полів, але зла ніхто не чинив. Усюди наведено лад, як бачиш. На тебе чекає місце, де ти зможеш перепочити, бо мені детально розповіли про ваші подвиги, і я знала час твого приїзду.
– Тож Араґорн був тут, – озвався Еомер. – Він уже поїхав?
– Так, поїхав, – одказала Еовин, відвернувшись і дивлячись на гори, які темніли зі сходу та з півдня.
– І куди він поїхав? – запитав Еомер.
– Не знаю, – відповіла його сестра. – Араґорн приїхав уночі й подався геть учора вранці, перш ніж Сонце піднялося над верхів’ями гір. Його немає.
– Ти засмучена, доню, – сказав Теоден. – Що трапилося? Повідай мені, він щось казав про ту дорогу? – і показав аж ген за потемніле каміння в напрямку Двіморберґу. – Про Стежки Мерців?
– Так, володарю, – відказала Еовин. – І зникнув у пітьмі, з якої ще ніхто не повертався. Я не зуміла його відрадити. Його немає.
– Відтак наші шляхи розійшлися, – промовив Еомер. – Він напевно загинув. Ми повинні їхати без нього, і наша надія слабне.
* * *
Вершники мовчали, поволі їдучи куцим вересом і високогірними травами, доки спинилися біля королівського шатра. Там Мері переконався, що їхнього приїзду справді чекали і про нього теж не забули – напнули невеликий намет поруч із Теоденовою оселею. Гобіт сидів там сам і дивився, як туди-сюди ходять люди і радяться з королем у шатрі. Настала ніч, і ледь помітні маківки гір на заході увінчали зорі, а на сході було темно та порожньо. Шереги каміння поволі зникали в пітьмі, проте за ними нависала велика згорблена тінь Двіморберґу, темніша за саму темряву.
– Стежки Мерців, – пробубонів Мері собі під носа. – Стежки Мерців? Що це все означає? Усі мене покинули. Усі подалися назустріч своїй судьбі: Ґандальф і Піпін – на війну на Сході; Сем і Фродо – до Мордору; Бурлака, Леґолас і Ґімлі – до Стежок Мерців. Сподіваюся, невдовзі я теж знайду свій шлях. Цікаво, про що роганці там розмовляють і що вирішив чинити король? Адже тепер мені доведеться іти туди, куди він.
Ці невеселі роздуми перервала несподівана думка про те, що Мері, власне, страшенно зголоднів, тож він підвівся і почимчикував з’ясувати, чи ще хтось у цьому таборі поділяє його бажання. Проте тієї самої миті озвалася сурма, і прийшов воїн, оголосивши, що гобіта, королівського зброєносця, чекають за столом у Теодена.
* * *
У внутрішній частині шатра був невеликий закуток, відокремлений від решти простору вишитим пологом і застелений шкурами: там за маленьким столом сиділи Теоден, Еомер та Еовин і Дунгір, володар Долини Капища. Тож Мері став біля королевого крісла, чекаючи, доки старий, виринувши з глибокої задуми, повернеться й усміхнеться до нього.
– Підходь, пане Меріадоку! – сказав король. – Ти не стоятимеш. Сидітимеш поряд зі мною, доки я перебуваю на своїй землі, та звеселятимеш моє серце оповідями.
Гобітові відвели місце ліворуч од Теодена, проте ніхто не прохав його щось розповідати. Присутні взагалі мало розмовляли, їли і пили здебільшого мовчки, доки, набравшись мужності, Мері поставив запитання, яке давно його мучило.
– Ось уже двічі, володарю, я чув про Стежки Мерців, – сказав гобіт. – Що воно таке? І де Бурлака, тобто
