Ловці думок - Любов Відута
Увійти до Палацового міста могли лише обрані. Гліб розповів йому про це, як і про те, що вони з Терном від народження могли увійти в місто без перепон. А Ештон? О, тоді юнак навіть не задумувався, наскільки йому пощастило, що місто, у якому він опинився без пам’яті, майже безмовним, виявилося вільним, відкритим для всіх, гостинним навіть до чужинців. Звісно, якби до нього повернулася пам’ять, він би поводився обережніше. Але тоді хлопець ще не дуже знався на особливостях входження до міст. Ним керувала віра в диво й бажання знайти себе в цьому світі. А якщо пощастить, то, може, і в інших світах теж. Коли Гліб запитав, чи давно Ештон був у Палацовому місті, хлопець не знав, що відповісти. Він не міг пригадати, чи взагалі колись там бував.
— Після твоєї розповіді я вважаю, що нам із Терном таки треба було б піти в край Плаїв і перевірити, наскільки тепло нас там зустрінуть. Але наразі маємо важливішу справу. Та й тобі, як бачу, хочеться дізнатися про своє минуле. Палацове місто немале, тож навряд чи можна сподіватися, що хтось тебе впізнає. Але я не очікував, що ті, на кого ми чекали й на кого розраховували, нас зрадять. Отже, хто хоче миру, готуйся до війни! Маємо невеличку справу, яку хотіли б залагодити саме в Палацовому місті. Досі я не був певен, чи можна тобі довіряти. Сподіваюся, я не пошкодую про те, шо таки вирішив прийняти тебе до товариства. Тобі буде нелегко, та, надіюся, упораєшся, встигатимеш за нами.
— У Палацовому місті діє потрійна система захисту, — вів далі Гліб. — Спочатку потрібно пройти через першу огорожу. Туди пропускають усіх, хто чимось торгує, а також тих, хто має особливий допуск. Зважаючи на те, що ти розповів, нам не можна залишатися надовго між першою і другою огорожами, тому спробуємо якомога швидше підійти до другого поста. Але в жодному разі не потрібно бігти чи надто поспішати, бо охороні це може здатися підозрілим. Отже, запам’ятай — іти слід спокійно й упевнено. Нам не треба привертати до себе зайвої уваги. Найважливіше — пройти третій контроль. Він найцікавіший, позаяк…
Гліб на мить замовк, зацікавлено оглянув юнака з ніг до голови, а потім додав:
— Завтра ми таки дізнаємося, бував ти в Палацовому місті чи ні.
Ештон захвилювався. Палацове місто надавало багато шансів і можливостей. У ньому можна знайти потрібного Вчителя і, що не менш важливо, правильно обрати свій майбутній шлях. Хлопець усвідомлював, що міг би опанувати будь-яку професію з тих, якими займалися мешканці того містечка, із якого він зараз ішов. Але не відчував себе ні кравцем, ні шевцем, ні пекарем… Він хотів віднайти власний талант, загублену сутність, відновити втрачену пам’ять, пригадати, ким був чи ким хотів стати. Якщо він зможе увійти до цього міста, то до переліку його перемог додасться ще одна. У серці зажевріла вдячність до Гліба за те, що той пояснив, як потрібно поводитися. Що ж, Ештон не поспішатиме і не сповільнюватиме їх. Аж ніяк не хочеться затриматися поміж першим і другим захисними мурами міста. З думкою про завтрашній день хлопець заснув. Йому снилися невідомі мури, покинута в попередньому місті домівка та безликі люди, які планували зашкодити Глібу і Терну.
Ештону здавалося, що його розбудили відразу, щойно він заснув. Сіріло, ранкова волога пробиралася під одяг, примушуючи ловити дрижаки. Гліб виглядав задоволеним і, підморгнувши Ештону і Терну, заповзявся складати їхній чудернацький тимчасовий прихисток. Хлопець охоче допомагав, а от Терн, як і звечора, не виявляв особливої зацікавленості до всього, що робили його супутники. Він копирсався біля свого наплічника: перебирав маленькі кульки, уважно розглядав їх і розкладав у різні кишені. Ештон не розумів, навіщо дорослий чоловік займається такими дрібницями, коли, на його думку, важливішою на той момент була зовсім інша робота.
— Я готовий, — нарешті повідомив Терн, припинивши перебирати свої кульки. — Допомогти вам?
— Ні, не треба, ми впоралися, — Гліб саме вкладав до свого наплічника складені речі.
— Тоді рушаймо, — відкарбував Терн, — ми мусимо встигнути.
Було сиро й холодно. Гліб із Терном рухалися швидко, щоб відійти подалі від місця ночівлі. Ештон розумів їх. Кому б хотілося зустріти в дорозі ворогів? Отож-бо й воно! Як міг, поспішав за новими друзями, щоб нітрохи їх не затримати. Попереду крокував Гліб, праворуч від нього на певній віддалі йшов Терн, а Ештон прямував останнім.
Найзручніше йти було, звісно, Терну. Рослий і спритний, він легко ступав по траві у своїх високих чоботах, а довгий плащ збивав росу й не давав їй потрапити за халяви. Чоботи Гліба, хоч і трохи коротші за Тернові, були так чітко припасовані, що йому роса не дошкуляла. Ештон же, хоч і пишався своїм новим одягом, зрозумів, наскільки той незручний для подібних мандрівок. Високі мокрі трави уповільнювали ходу, одяг набрався вологи, а чоботи так промокли, що кожен наступний крок дошкуляв хлопцеві більше, ніж попередній. Він стомився так, що вже навіть не зважав на те, що зійшло сонце й трохи потеплішало. Гліб час від часу озирався, щоби переконатися, що юнак не надто відстав. Ештон знесилився. Іншим разом він перечекав би, поки підсохне роса, та й сам ішов би не так швидко. Але зараз йому хотілося довести, що він може йти нарівні із супутниками. Нарешті Гліб, який очолював похід, змилосердився й оголосив привал. Ештон, мов підкошений, упав у траву. А Гліб із Терном почали тихенько радитися.
— Малому треба поставити вловлювач, — переконував Терн.
— Він навіть не знає, що це таке, — опирався Гліб. — І ще: ти мусиш визнати, що він нас затримує. Запізнення може надто дорого нам коштувати.
— Але ж він знає наші імена і, хай там що, таки щось про нас думає. Мені вдається все перехоплювати, та що ближче до міста, то робити це стане дедалі важче. Хто гарантує, що хтось інший не перехопить те, що не встигну я?
Гліб озирнувся на Ештона.
— От морока! Ти маєш рацію. — Він підправив пасок, декілька разів пригладив волосся, наче це допомагало йому краще зосередитися, і розпорядився: — Тимчасово віддай йому свій малий запасний наплічник.
Поки Терн виймав
