Талiсман - Стівен Кінг

Його серце смикнулося і тисячі сонць вибухнули надновими зорями. Він побачив гугоплекс горобців у гугоплексі світів і знав про падіння і чудове життя кожного з них. Він помер у геєні копалень на Територіях. Він жив вірусом грипу на краватці Етеріджа. Він біг вітром над безмежними просторами. Він був… О так, він був…

Він був Богом. Богом, або чимось настільки близьким до цього, що різниця втрачала будь-яке значення.

— Ні! — перелякано закричав Джек. — Ні! Я не хочу бути Богом! Будь ласка! Будь ласка, я не хочу бути Богом. Я ЛИШЕ ХОЧУ ВРЯТУВАТИ ЖИТТЯ МОЄЇ МАТЕРІ!

І раптом безкінечність склалася, наче шулер склав віяло із карт. Звузилася до променя сліпучого білого сяйва — і Джек повернувся в Бальну Залу Територій, де минули лише секунди. У руках він досі стискав Талісман.

2

Надворі земля почала виробляти жонглерські кульбіти: надувалася і стулялася. Приплив, що набігав на берег, передумав, і потік назад, оголюючи пісок, який засмаг, наче стегна старлетки. На піску здригалися чудернацькі риби, деякі з них нагадували желатинові скупчення очей.

Пагорби за містом номінально вважалися осадовими породами, але будь-який геолог, поглянувши на них, сказав би, що до осадових порід вони мають такий самий стосунок, як нувориші до Перевороту чотирьохсот[273]. Схили Пойнт-Венуті складалися з утрамбованого багна, але тепер вони потріскалися, які поповзли в тисячу різних напрямків. Якусь мить вони ще трималися купи — з’являлися і зникали нові тріщини (гори неначе дихали), — а тоді обвалювання посунуло на місто. Струмки бруду текли вниз, і в цій повені траплялися камені завбільшки з Толедьську фабрику шин.

Вовчий загін Морґана значно зменшився після несподіваної атаки Джека та Річарда на «Табір Готовності». Тепер їх стало ще менше, бо більшість розбіглися, горлаючи і виючи від забобонного страху. Дехто катапультувався у власний світ. Хтось врятувався, але більшість проковтнули зсуви, що розчахнулися і там. Такі самі катаклізми відбувалися скрізь, у всіх світах, наче величезний штир-пробозбірник пронизав їх наскрізь. Група трьох Вовків, зодягнених у мотоциклетні куртки Фреснівських демонів, устигла залізти в свій автомобіль — старий іржавий «лінкольн-Марк-IV» — і проїхати півтора квартали під трубу Гаррі Джеймса[274], що линула з динаміків, перш ніж з неба не впав камінь і не розчавив їх.

Інші Вовки просто з криками бігли вулицями, вони почали змінюватися. Жінка з ланцюжками в сосках спокійно вийшла перед ними. Вона почала повільно видирати волосся великими жмутками. Простягнула його якомусь Вовку. Закривавлені корені коливалися, мов кінчики морської трави, а жінка пританцьовувала на землі, що втікала у неї з-під ніг.

— Ось, — промовила вона супокійно. — Букет! Для тебе!

Вовк, який не поділяв її спокою, одним укусом відірвав їй голову і побіг, побіг, побіг далі.

3

Джек вивчав те, що отримав, із таким захватом, із яким дитина дивиться на лісове звірятко, що вийшло з трави і їсть просто з руки.

Талісман світився між його долонями, збільшувався, зменшувався, збільшувався, зменшувався.

У такт мого серцебиття, подумав Джек.

Талісман був начебто скляним, але його поверхня гнулася під пальцями. Джек натиснув — і вона прогнулася сильніше. У місцях натиску всередині чарівними хвильками бризнули кольори: чорнильно-синій з-під лівої руки, темно-червоний — з-під правої. Джек посміхнувся… а тоді його посмішка поблякла.

Можливо, ти щойно вбив мільйони людей — пожежі, паводки, бозна-що ще. Пам’ятай про будинок, що впав в Анголі, штат Нью-Йорк, коли…

«Ні, Джеку, — прошепотів Талісман, і хлопчик миттєво збагнув причину гнучкості: Талісман був живий, звісно ж. — Ні, Джеку: Все буде добре… добре… і все буде навіки добре… і всім буде добре… Тільки вір щиро, тримайся, не відступай».

У ньому спокій — який глибокий спокій.

«Веселка. Веселка. Веселка», — подумав Джек, і йому стало цікаво, чи вдасться йому змусити себе випустити цю чарівну кулю з рук.

4

На пляжі біля променада Ґарднер перелякано розпластався на череві. Його пальці занурилися в пісок. Він нявкав.

Морґан, як п’яний, захитався до нього і зняв з плеча Ґарднера рацію.

— Залишайтеся надворі! — заревів він, а тоді згадав, що забув натиснути кнопку передачі. — ЗАЛИШАЙТЕСЯ НАДВОРІ! СПРОБУЄТЕ ВТЕКТИ З МІСТА — І ВАС УБ’ЮТЬ ЙОБАНІ СКЕЛІ! СПУСКАЙТЕСЯ СЮДИ! ІДІТЬ ДО МЕНЕ! ЦЕ ЛИШЕ КЛЯТІ СПЕЦЕФЕКТИ! СПУСКАЙТЕСЯ СЮДИ! СФОРМУЙТЕ КОЛО ПО ВСЬОМУ ПЛЯЖУ! ТІ, ХТО ПРИЙДЕ ОТРИМАЄ НАГОРОДИ! РЕШТА ЗАГИНУТЬ В КОПАЛЬНЯХ І ЗАКЛЯТИХ ЗЕМЛЯХ! СПУСКАЙТЕСЯ! ТУТ ВІДКРИТА ДІЛЯНКА! СПУСКАЙТЕСЯ — І ТУТ НІЧОГО НЕ ВПАДЕ ВАМ НА ГОЛОВИ! СПУСКАЙТЕСЯ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ!

Морґан відкинув рацію. Вона розбилася. З неї полізли десятки жуків з довгими вусиками. Морґан нахилився і рвучко підвів блідого від страху Ґарднера.

— Вставай, красунчику.

5

Річард, не приходячи до тями, закричав, бо стіл, на якому він лежав, підскочив і скинув його на землю. Джек почув крик, і відірвався від зачарованого споглядання Талісмана. Хлопчик злякався, бо «Ейджинкурт» стогнав, наче корабель у сильний шторм. Він роззирнувся і побачив, як відриваються мостини, оголюючи старі балки під ними. Вони ходили туди-сюди, мов човники ткацьких верстатів. Жуки-альбіноси повзли і звивалися геть від чистого світла Талісмана.

— Я іду, Річарде! — закричав Джек і пішов до дверей. Його один раз відкинуло, і хлопчик упав на землю, піднявши високо вгору сферу. Він розумів, наскільки вона крихка — якщо її сильно вдарити, вона розіб’ється. Що буде далі — одному Богові відомо. Джек підвівся на одне коліно, його знову відкинуло назад, але зрештою він зіп’явся на ноги.

Знизу Річард знову закричав.

— Річарде! Іду!

Над головою залунали дзвоники. Джек звів погляд і побачив, як люстра хиталася маятником уперед-назад, дедалі швидше і швидше. Звук линув від кришталевих підвісок. На очах у Джека ланцюг розірвався і люстра гепнулася на зруйновану підлогу, наче бомба, в яку замість вибухівки поклали діаманти. Скло розлетілося врізнобіч. Джек повернувся і вийшов з кімнати великими, замашними кроками — він нагадував собі бурлескного п’яного матроса.

Унизу по коридору його швиргонуло до однієї стіни, потім до другої, підлога йшла хвилями і розпадалася. Щоразу падаючи на стіни, Джек тримав Талісман перед собою. Його руки нагадували лещата, які держали розжарену до білого вуглину.

Ти ніколи не зможеш спуститися сходами.

Мусиш. Мусиш.

Джек дістався до місця, де зіткнувся з чорним лицарем. Світ пішов іще