Талiсман - Стівен Кінг
Майже така сама рушниця, як та, з якої він застрелив Філа Сойєра, висіла зараз на плечі Ґарднера.
— Послухай, Ґарде, — сказав Морґан спокійно. — Ми переможемо.
— Ви певні щодо цього? — прошепотів Ґарднер. — Я гадаю, він вбив вартових, Морґане. Знаю, це звучить, як божевілля, але я справді гадаю… — Він замовк, на його губах тремтіли краплі піни.
— Ми переможемо, — повторив Морґан тим самим спокійним голосом, справді вірячи в сказане. Тут панувала чітка визначеність. Він багато років чекав на це, його рішучість була справжньою тоді, вона залишалася такою і зараз. Джек вийде з Талісманом у руках. Ця річ мала неймовірну силу… але була дуже крихкою.
Морґан поглянув на обладнаний оптичним прицілом «Везербі», який міг зупити носорога, а тоді торкнувся пальцями ключа, який міг стріляти блискавками.
— У нас є все, щоб впоратися з ним, коли він вийде, — сказав Морґан, а тоді додав: — В обох світах. Якщо ти зберігатимеш свій спокій і хоробрість, Ґарде. Якщо ти стоятимеш поряд зі мною.
Губи співрозмовника трохи перестали тремтіти.
— Морґане, звісно, я…
— Пам’ятай, хто вбив твого сина, — м’яко сказав Морґан.
Тієї самої миті, коли Джек Сойєр вдавив розпечену монету в лоб почвари з Територій, Руель Ґарднер, який від шести років страждав на відносно нешкідливі для здоров’я легкі епілептичні напади (у цьому ж віці в Озмондового сина почали виявлятися симптоми того, що називали Заразою Заклятих Земель), раптом затрусився в сильному нападі на задньому сидінні «кадилака», який Вовк-водій вів трасою № 70 на захід, з Каліфорнії до Іллінойсу. Він задихнувся і посинів на руках у Сонячного Ґарднера.
Тепер очі Ґарднера почали вилазити з орбіт.
— Пам’ятай, — м’яко повторив Морґан.
— Поганий, — прошепотів Ґарднер. — Усі хлопчики. Аксіома. Цей хлопчик особливо.
— Правильно, — погодився Морґан. — Пам’ятай про це! Ми можемо зупинити його, але я хочу, аби він вийшов із готелю по суші.
Він повів Ґарднера вниз, до скель, де раніше спостерігав за Паркером. Морґан помітив, що мухи — роздуті мухи-альбіноси — уже почали кружляти над мертвим нігером. На ньому вони нагадували плями фарби. Якби існував «Вераєті»[272] для мух, Морґан з радістю розмістив би там рекламу з інформацію про місце розташування Паркера. Прилітай одна. Прилітайте всі. Вони відкладуть яйця в тріщини зогнилої плоті, і людина, яка затаврувала стегна його Двійника, стане харчем для личинок. Насправді, це було чудово.
Морґан показав на балкон.
— Човен під ним. Він скидається на коня, чорт знає чому. Він у затінку, я знаю. Але ти завжди був достобіса класним стрільцем. Ґарде, якщо розгледиш його, запусти в нього кілька куль. Потопи ту хуйню.
Ґарднер зняв гвинтівку з плеча і поглянув у приціл. Довго водив великою цівкою з боку в бік.
— Бачу, — сказав Ґарднер вдоволеним голосом і натиснув на спусковий гачок.
Луна прокотилася над водою довгою хвилею і розтанула в нікуди. Цівка рушниці піднялася, а тоді опустилася. Ґарднер вистрелив ще раз. І ще раз.
— Влучив, — промовив Ґарднер, опускаючи рушницю. Він повернув собі хоробрість, його член знову стримів угору. Сонячний посміхався так само широко, як і тоді, коли повертався з тої безнадійної справи в Юті. — Тепер по воді пливе мертва шкура. Хочете поглянути в приціл? — Він простягнув гвинтівку Слоуту.
— Ні, — сказав Слоут. — Якщо ти кажеш, що влучив, то так воно і є. Тепер йому доведеться йти суходолом. Гадаю, він принесе те, що стільки років стояло на нашому шляху.
Ґарднер блискучими очима поглянув на Морґана.
— Пропоную пересунутися он туди. — Слоут показав на давній променад. Він був за огорожею, і там Морґан провів багато годин, спостерігаючи за готелем і міркуючи про те, що ховалося в бальній залі.
— Гара…
Раптом земля почала стогнати і тремтіти у них під ногами — підземна істота прокинулася; затремтіла і загарчала.
Тієї самої миті сліпуче біле сяйво заповнило кожне вікно «Ейджинкурта» — світло тисячі сонць. Усі вікна вибухнули одночасно. Скло посипалося діамантовим дощем.
— ПАМ’ЯТАЙ ПРО СВОГО СИНА І ЙДИ ЗА МНОЮ! — проревів Слоут.
Почуття визначеності зараз панувало в ньому особливо яскраво, яскраво і незаперечно. Врешті-решт, перемогти повинен був він.
Удвох вони побігли пляжем угору, до променаду.
8
Переповнений благоговійним трепетом, Джек повільно рухався твердою підлогою бальної зали. Він дивився вгору, очі його блищали. Обличчя купалося в чистих променях усіх кольорів: світанок, вечірня зоря, веселка. Талісман, повільно обертаючись, висів у повітрі високо над хлопчиком.
Кришталева куля приблизно трьох футів у діаметрі: сяйво було настільки яскравим, що неможливо було навіть приблизно визначити її величину. Плавні заокруглені лінії оперізували поверхню Талісмана, як довгота і широта… «А чому б і ні? — подумав Джек, досі перебуваючи в стані неймовірного захвату. — Це світ — усі світи — в одному мікрокосмі. Ба більше; це вісь усіх можливих світів».
Куля співала, оберталась, блищала.
Джек стояв під Талісманом, купався в його теплі та чистій, добрій силі; він стояв посеред сну, відчував, як ця сила проходить крізь нього, наче свіжий весняний дощ, який пробуджує приховану могутність у мільярдах крихітних зернят. Хлопчик відчував неймовірну радість, яка пронизувала його свідомість, наче ракета. Джек Сойєр підвів обидві руки над зверненим до Талісмана обличчям. Він сміявся, неначе відповідав взаємністю цій радості або уявляв, як вона піднімається вгору.
— Прийди до мене! — прокричав він,
і перейшов
(крізь? через?)
в
Джейсона.
— Прийди до мене! — прокричав він солодшою, м’якшою, гнучкішою мовою Територій: крикнув, сміючись, але його щоками текли сльози. І тут він збагнув, що подорож почав інший хлопчик, і він повинен завершити їх, а тому йому треба піти і
перенестися
назад
в
Джека Сойєра.
Над його головою Талісман затремтів у повітрі, повільно повернувся, випромінюючи світло, тепло і відчуття справжнього добра і білості.
— Прийди до мене!
Талісман почав спускатися.
9
Так, після багатьох тижнів важких випробувань, пітьми та відчаю; після друзів, що з’являлися
