Сповідь відьом. Тінь ночі - Дебора Харкнесс

Раптом я наочно і виразно побачила, якою була б зустріч мого батька з одним із моїх хлопців, якби він був живий тоді, коли я була вже підлітком. Мої очі налилися слізьми.

— Метью має багацько прізвищ. Просто… просто це складно пояснити, — сказала я і удавано чхнула, щоб приховати сльози.

— Наразі підійде Метью Ройдон, — сказав Метью, заволодіваючи батьковою увагою. І вони нарешті потиснули один одному руки.

— Значить, ви вампір, — сказав батько. — Ребека страшенно хвилюється через практичні аспекти ваших стосунків із моєю донькою, бо Діана іще навіть на велосипеді їздити не навчилася.

— Та годі тобі, татку. — Щойно ці слова вискочили у мене з рота, як я почервоніла, мов буряк. Бо сказала це так, наче мені й справді було лише дванадцять. Метью посміхнувся, і ми рушили до столу.

— Сідайте, вип’єте вина, Стівене, — запропонував Метью, подаючи йому келих, і підсунув мені крісло. — Ви, напевне, пережили шок, побачивши Діану.

— Ще б пак! Утім, то був приємний шок. — Батько сів, відсьорбнув вина, схвально кивнув і, роблячи над собою явне зусилля, перебрав на себе ініціативу. — Що ж, — жваво сказав він, — ми поздоровкалися, ви запросили мене до себе. І ось ми вже випили. Тобто виконали увесь західний ритуал привітання й зустрічі. А тепер перейдімо до справи. Що ти тут робиш, Діано?

— Я? Це ти що тут робиш? І де мама? — спитала я, відсовуючи вино, яке налив мені Метью.

— Мати вдома, глядить за тобою. — Батько з веселим здивуванням похитав головою. — Аж не віриться. Ти не можеш бути більш ніж на десять років молодшою за мене.

— Я завжди забуваю, що ти значно старший за матусю.

— Зустрічаєшся з вампіром, а сама щось маєш проти нашого роману між травнем та груднем? — Хитромудрий вислів батька розсмішив мене.

А сміючись, швидко зробила подумки деякі розрахунки.

— Значить, ти прибув сюди з приблизно вісімдесятого року?

— Еге ж. Отримав, нарешті, свої звання та титули і подався дослідженнями позайматися. — Стівен окинув нас уважним поглядом. — Так ви познайомилися в цьому місці й саме в цей час?

— Ні. Ми зустрілися у вересні 2009 року в Оксфорді. У Бодлійській бібліотеці. — Я зиркнула на Метью, і той підбадьорливо посміхнувся. Я перевела погляд на батька і глибоко вдихнула. — Я маю здатність подорожувати в часі — як і ти. А Метью я взяла з собою.

— Я знаю, що ти можеш мандрувати в часі, кицюню. Минулого серпня ти до смерті налякала матір, коли кудись зникла на свій день народження. Дитинча, що мандрує в часі — це найстрашніший кошмар для будь-якої матері. — Батько глянув на мене, хитрувато примружившись. — Отже, ти маєш мої очі, вуха, запах і здатність до часових подорожей. Може, щось іще?

Я кивнула.

— Я вмію ткати заклинання.

— О! Ми сподівалися, що ти матимеш схильність до вогню, як і твоя мати, але, бач, помилилися. — Батько якось знітився й понизив голос. — Тобі, мабуть, не слід розповідати про свій талант у компанії інших відьом. А коли вони намагатимуться навчити тебе своїм заклинанням, то нехай ті заклинання в одне вухо влітають, а з другого — вилітають. Навіть не старайся їх запам’ятати.

— Шкода, що ти мені раніше цього не сказав. Це допомогло б мені у стосунках з Сарою.

— Стара й добра Сара. — Батьків сміх був доброзичливим і заразливим.

На сходах почувся гуркіт ніг, а потім через поріг, із тріском вліпивши двері в стіну, промчали чотиринога волохата швабра і хлопчик.

— Пан Гарріот сказав, що й цього разу неодмінно візьме мене на зірки подивитися. А пан Шекспір дав мені ось це. — Джек змахнув у повітрі смужкою паперу. — Сказав, що це рекомендаційний лист. А Енні, сидячи в «Капелюсі Кардинала» і наминаючи пиріг, з одного хлопця очей не зводила. А це хто? — При цьому Джек тицьнув у бік мого батька засмальцьованим пальцем.

— Це — пан Проктор, — відповів Метью, хапаючи Джека за талію. — Ти погодував Швабру дорогою додому? — У Празі хлопець та пес були друзі нерозлийвода, тому Швабру довелося взяти до Лондона, де він став чимось на кшталт місцевої цікавинки.

— Аякже, я його погодував. Якщо я забуваю, то він харчується моїми черевиками, і П’єр пообіцяв, що купить мені нову пару без вашого відома — ой, що ж я кажу!

Джек затулив рота рукою, та було вже пізно.

— Вибачте, пані Ройдон. Він чкурнув вулицею, і я не змогла спіймати його. — До кімнати вскочила схвильована Енні — і зупинилася, як укопана. І враз зблідла, витріщившись на мого батька.

— Усе нормально, Енні, — лагідно мовила я. Від часу інциденту в Гринвічі її стали лякати незнайомі створіння. — Це пан Проктор. Він — друг.

— А в мене є мармурові кульки! Ти вмієш грати у кýльки? — спитав Джек, оцінююче оглядаючи мого батька — чи буде з нього якась користь, якщо він мешкатиме з нами.

— Пан Проктор прийшов до нас поговорити з пані Ройдон, Джеку, — сказав Метью і крутнув хлопця в протилежний бік. — Нам потрібні вода, вино і хліб. Розподіліть з Енні, хто за чим піде, а коли повернеться П’єр, то поведе вас погратися до пустища Мурфілдс.

Джек з явною неохотою подався слідком за Енні назад на вулицю. Нарешті я зустрілася поглядом зі своїм батьком. Він мовчки споглядав то мене, то Метью, і атмосфера в кімнаті стала густою від завислих у ній питань.

— Навіщо ти прибула сюди, люба моя? — тихо повторив батько, коли діти повискакували надвір.

— Ми сподівалися знайти кого-небудь, хто допоміг би мені з деякими проблемами, що стосуються магії та алхімії. — Сама не знаю чому, але мені не захотілося утаємничувати батька в деталі. — Мою наставницю звуть Гуді Альсоп. Вона зі своєю громадою взялася мені допомогти.

— Гарний початок, Діано. Я, між іншим, теж чаклун, тому завжди бачу, коли ти намагаєшся уникнути правди. — Батько відкинувся на спинку. — Насамкінець тобі все одно доведеться сказати мені. Просто я сподівався таким чином зекономити час.

— А ви що тут робите, Стівене? — запитав Метью.

— Та просто вештаюся. Я — антрополог. Це