Сповідь відьом. Тінь ночі - Дебора Харкнесс

— Ти обіцяєш це від імені усіх де Клермонів? — спитав Габбард, підіймаючи свої бліді брови. — Мені потрібне запевнення вашого чоловіка, а не ваше.

— Буде достатньо лише мого слова, — вперлася я.

— Гаразд, мадам де Клермон, — погодився Габбард, уперше вживаючи цей титул. — Ви й справді донька Філіпа. Я приймаю умови вашої родини.

Навіть коли ми поїхали з Бедламу, я відчувала, що його гнітюча атмосфера і досі нас не відпускає. Метью теж це відчував. Вона переслідувала нас повсюдно в Лондоні, куди б ми не поїхали, супроводжувала нас під час вечері та зустрічі з друзями. Був лише один спосіб спекатися її: ми мали повернутися у сьогодення.

Без обговорення та заздалегідь продуманого плану ми почали приводити в порядок наші справи, обриваючи ниті, які пов’язували нас із минулим, у якому ми разом опинилися. Франсуаза збиралася знову приєднатися до нас у Лондоні, але ми переказали, щоб вона залишалася в Старій Хижці. Метью довго і складно пояснював Гелоугласу, що має брехати його племінник, щоб Метью зразка шістнадцятого сторіччя не помітив, що його було тимчасово замінено на себе ж самого, тільки зразка сторіччя двадцять першого. Не можна було допустити, щоб Метью з шістнадцятого сторіччя побачився з Кітом чи Луїзою, бо ні першому, ні другій довіряти не можна було. Волтеру та Генрі належало вигадати якусь історію, щоб пояснити всі недоречності й розбіжності в поведінці. Метью послав Хенкока до Шотландії готуватися там до нового життя. А я працювала під наглядом Гуді Альсоп, відточуючи своє вміння зав’язувати вузли, які знадобляться мені, коли я ткатиму заклинання, яке перенесе нас до майбутнього.

Якось після одного з таких уроків Метью зустрів мене і запропонував дорогою додому прогулятися до подвір’я собору Святого Павла. До середини літа залишалося два тижні, і дні були теплі й сонячні, незважаючи на гнітючу мантію Бедламу, яка безперервно висіла над нами.

Хоча Метью і досі був дещо відлюдькуватий після інциденту з Луїзою та Кітом, мені на якусь мить здалося, немов старі часи повернулися, коли ми зупинилися біля книгарів переглянути нові видання і почути останні новини. Я якраз продивлялася книжку, що була черговим залпом у війні слів між двома конкуруючими випускниками Кембриджа, як раптом Метью закляк, мов укопаний.

— Ромашка. Дубові листки. І кава. — І він рвучко повернув голову в бік незнайомого запаху.

— Кава? — спитала я, здивувавшись, як могло біля собору Святого Павла пахнути те, що на той час іще не з’явилося в Англії. Але Метью біля мене вже не було: він, із мечем у руці, проштовхувався крізь натовп.

Я зітхнула. Метью ніяк не міг утриматися від того, щоб поганятися на базарі за кожним крадієм. Часом мені хотілося, щоб його зір не був таким гострим, а моральний компас — менш чутливим.

Цього разу він кинувся переслідувати чоловіка десь дюймів на п’ять меншого від нього на зріст, із густими каштановими кучерями, всипаними сивиною. Той чоловік був худорлявий та трохи сутулий, наче багато часу провів, сидячи за книжками. Щось у цій комбінації розбудило мою пам’ять.

Чоловік відчув наближення небезпеки й обернувся. На його нещастя, при собі він мав жалюгідно маленького меча, трохи більшого за складаний ножик. Проти Метью від нього було б мало толку. Сподіваючись не допустити кровопролиття, я поквапилася за своїм чоловіком.

Метью схопив бідолаху так міцно, що його неефективна зброя впала додолу. Притиснувши чоловіка коліном до книжкової ятки, Метью приставив меч до горла нещасного. Раптом я заклякла, як вкопана.

— Татку? — прошепотіла я. Цього не могло бути. Я витріщилася на нього, не вірячи своїм очам, а серце важким молотом загупало в грудях від потрясіння й хвилювання.

— Здрастуйте, міс Бішоп, — відповів мій батько, зиркнувши на мене з-понад гострого леза меча. — Оце так зустріч.

37

Мій батько спокійно сприйняв напад незнайомого озброєного вампіра і появу рідної дорослої доньки.

— Наскільки я можу судити, ви — доктор Проктор. — Метью відступив і сховав меч у піхви.

Батько розгладив свою міцну й довговічну коричневу куртку. Тут, у Лондоні шістнадцятого сторіччя, вона була геть недоречною. Хтось — здогадно, моя мати — спробував переробити довгу куртку з маленьким стоячим комірцем у щось на кшталт священицької сутани. І бриджі він мав задовгі, більше схожі на те, що носив би Бенджамін Франклін, а не сер Волтер Рейлі. Але його до болю знайомий голос, якого я не чула вже двадцять шість років, залишився точнісінько таким, як і був.

— Ти значно подорослішала за останні три дні, — сказав він трохи тремтливим голосом.

— А ти виглядаєш таким, яким я тебе запам’ятала, — отетеріло мовила я, і досі не в змозі повністю усвідомити той приголомшливий факт, що переді мною стоїть мій батько. Не забуваючи про те, що двоє представників відьомського племені та один вампір — це вже забагато для натовпу біля собору Святого Павла, і не знаючи, що робити в цій абсолютно неочікуваній ситуації, я вдалася до загальноприйнятих норм ввічливості. — Може, зайдеш до нас на чашку чаю? — сконфужено запропонувала я.

— Аякже, люба моя, це було б чудово, — погодився батько, схвально кивнувши головою.

Ми з батьком очей один від одного не могли відірвати — ані коли йшли додому, ані коли благополучно добралися до «Оленя й Корони», де, як на диво, нікого не було. І вже там батько ледь не задушив мене в обіймах.

— Це й справді ти. Голос маєш як у твоєї матінки, — сказав він, тримаючи мене в простягнутих руках і роздивляючись моє обличчя. — І зовні ти на неї дуже схожа.

— Люди кажуть, що я маю твої очі, — зауважила я, з не меншою цікавістю роздивляючись батька. Коли тобі сім років, ти багато чого не помічаєш. І згадуєш про це лише згодом, коли буває надто пізно.

— А воно так і є, — сказав Стівен і розсміявся.

— Діана також успадкувала ваші вуха. І запахи у вас приблизно однакові. Саме через це я й звернув на вас увагу біля Святого Павла. — Метью знервовано пригладив рукою своє підстрижене волосся, а потім простягнув руку батькові. — Мене звуть Метью.

Мій батько уважно поглянув на простягнуту руку.

— А прізвище? Чи ви, мабуть,