Сповідь відьом. Тінь ночі - Дебора Харкнесс

Я вже обхопила пальцями уявний ланцюг усередині мене і приготувалася смикнути його.

— Стривайте. — Рука Габбарда доторкнулася до моєї кисті. Я аж підстрибнула. Він гукнув комусь у сутінку, і звідти з’явився кутастий молодик, якого Метью називав навдивовижу підходящим прізвиськом Амінь Гаплик. — Вас відведе туди мій син.

— Метью дізнається, що я з вами спілкувалася, — сказала я, поглянувши на руку, якою Габбард і досі тримав моє зап’ястя, передаючи моїй теплій шкірі свій характерний запах.

— Не хвилюйтеся. Він спише його на хлопця. — Габбард стиснув мою руку іще сильніше і вичавив з мене згідливе «гаразд».

— Якщо вам теж хотілося б піти зі мною до Бедламу, отче Габбард, то варто було лише спитати.

Габбард знав кожен короткий маршрут і боковий провулок між Сен-Джеймс Гарлікхайт та Бішопсгейт. Ми вийшли за межі Лондона й опинилися в одному з брудних передмість. Як і Кріпплгейт, район побіля психлікарні Бедлам був бідний і страшенно перенаселений. Але справжні жахи були іще попереду.

Біля брами нас зустрів охоронець і завів до закладу, колись відомого як шпиталь Св. Марії Віфлеємської. Пан Слефорд добре знав отця Габбарда і все розсипáвся перед ним у люб’язностях, ведучи нас через усипаний ковбанями двір до товстих дверей. Пронизливі крики в’язнів чулися навіть крізь товсті стіни з дерева й каменю. Більшість вікон були незасклені й відкриті всім стихіям. Стояв нестерпний сморід гнилизни, бруду й тління.

— Не треба, — сказала я, відмовляючись від руки, яку подав мене Габбард на вході до сирого замкненого простору. Було щось непристойне в тому, що я, будучи вільною, скористаюся його допомогою в той час, коли в’язні цієї лікарні не отримували ніякої допомоги взагалі.

Усередині на мене буквально звалилися привиди померлих мешканців та обірвані ниті, що звивалися й теліпалися довкола іще живих мешканців. Із побаченим жахом я спробувала впоратися, почавши розв’язувати моторошну математичну задачку: стала ділити зустрінутих там чоловіків та жінок на менші купки, а потім знову групувати їх за іншими ознаками.

Коли ми йшли коридором, я нарахувала двадцять в’язнів. Чотирнадцять були демонами. Півдесятка з двадцяти були повністю роздягненими, а на десяти було лише лахміття. Якась жінка в пошарпаному й заяложеному, але дорогому чоловічому костюмі витріщилася на нас з відвертою ворожістю. Вона була однією з трьох тутешніх людських істот. Тут було також дві відьми та один вампір. П’ятнадцятеро бідолах були прикуті кайданами до стіни, ланцюгом до підлоги або одночасно і так, і так. Чотири з решти п’яти були не в змозі стояти і лежали чи сиділи, скоцюрбившись, щось белькочучи та шкребучись об кам’яну стіну. Один із пацієнтів був не прив’язаний. Він витанцьовував перед нами голяка у коридорі.

Одна кімната мала двері. Щось підказало мені, що за тими дверима знаходилися Луїза та Кіт.

Охоронець відімкнув замок і різко постукав. Не отримавши швидкої відповіді, він загепав у двері кулаком.

— Я почув вас першого разу, пане Селфорд. — Гелоуглас мав не надто презентабельний вигляд — свіжі подряпини на щоці, кров на камзолі. Коли він побачив мене позаду Селфорда, він низько вклонився. — Здрастуйте, тітонько.

— Дайте мені увійти.

— А може, не варто, бо це… — почав було Гелоуглас, але, забачивши вираз мого обличчя, поквапливо відступив убік. — Луїза втратила досить багато крові. Вона голодна. Не підходьте до неї близько, якщо, звісно, не маєте бажання, щоб вас вкусили чи подряпали. Нігті я їй підстриг, але із зубами дати раду немає змоги.

Хоча тепер мені нічого не заважало, я стала на порозі як укопана. Плаття Луїзи перетворилося на лахміття, а на шиї виднілися глибокі рани. Хтось явно намагався продемонструвати Луїзі своє панівне становище — хтось сильніший та зліший за неї.

Я вгледілася у темний закуток і з трудом побачила там темну постать, скоцюрблену над якимось лантухом, що лежав на долівці. Метью рвучко підняв голову — обличчя бліде, мов крейда, а очі чорні, як ніч. На ньому не було жодної плями крові. Як і рука, яку Габбард подав мені, щоб допомогти, бездоганно чиста зовнішність Метью виглядала тут якось недоречно й огидно.

— Ти маєш бути вдома, Діано, — сказав Метью, стаючи на повен зріст.

— Я саме там, де маю бути, дякую за підказку. — Я рушила до свого чоловіка. — Жага крові та опій — погана комбінація, Метью. Скільки їхньої крові ти випив? — Лантух на підлозі заворушився.

— Я тут, Крістофере, — гукнув Габбард. — Тобі вже ніхто не заподіє лиха.

Від полегшення Марлоу розплакався, здригаючись від ридань.

— Бедлам розташований поза межами Лондона, Габбарде, — холодно мовив Метью. — Ти — поза межами своєї юрисдикції, а Кіт — поза межами твого захисту.

— Знову він за своє, — з досадою кинув Гелоуглас і рвучко зачинив двері перед носом отетерілого Слефорда. — Замкни! — гаркнув він крізь деревину, підкріпивши свій наказ гулким ударом кулака.

Щойно зачувши скреготіння металевого механізму, Луїза скочила на ноги, брязнувши ланцюгами на ногах та руках. Один із ланцюгів тріснув, і я аж підскочила з переляку, коли його порвані ланки дзвякнули об підлогу. Коридором прокотився співчутливий грюкіт ланцюгів.

— Тільки не мою кров, тільки не мою кров, тільки не мою кров, — заторохтіла Луїза. І втиснулася в стіну. Коли я зустрілася з нею поглядом, вона запхикала й відвернулася. — Згинь, привиде. Мені вже колись довелося помирати, тому я не боюся таких фантомів, як ти.

— Замовкни. — Метью не крикнув, а просто гучно сказав, але у замкненому просторі цей наказ гримнув так, що всі ми аж попідскакували.

— Пити хочеться, — хрипко каркнула Луїза. — Будь ласка, Метью.

Під стіною щось капало. І з кожним звуком упалої краплі тіло Луїзи сіпалося. Хтось підвісив біля неї за роги голову оленя зі скляними виряченими очима. Із перерізаної шиї стікала кров, крапля за краплею, і падала на підлогу неподалік, але ланцюги не пускали Луїзу.

— Припини мучити її! — скрикнула я, роблячи крок уперед, але рука Гелоугласа зупинила мене.

— Я не можу дозволити вам устрявати, тітонько, — твердо сказав він. — Метью має рацію: це не ваша справа.

— Гелоугласе. — Метью застережливо похитав головою. Гелоуглас відпустив моє передпліччя і обережно поглянув на свого дядька.

— Що ж, добре. Тоді я відповім на ваше перше запитання, тітонько. Метью попив якраз достатньо Кітової крові, щоб