Примари Пустомитського болота - Василь Тибель
Ранкових туристів було троє - усі вдягнені в захисні комбінезони й нав'ючені здоровенними рюкзаками. Попереду йшов високий худорлявий бородань, він спирався на кайло, ніби на ціпок. Провідник час-від-часу зупинявся, діставав із планшетки пом’ятий клаптик паперу й звірявся з компасом, прилаштованим до часів. Двоє інших були кремезніші. Особливо вирізнявся середній: голова начисто поголена, вкрита потом, навіть голодні комарі не наважувались сідати на неї, не дивлячись, що здоровань був без шапки. Виглядав здоровило наймолодшим. Лице його перетинав вузький шрам, який від напруги багрянів і надавав обличчю страхітливого вигляду. Інтелект, майже, не просвічувався з-під його важкого погляду. Від тяжкої ноші він важко дихав; нижня губа парубійка постійно відвисала, а з відкритого рота красувався один, занадто довгий зуб, певно, наслідок неправильно сформованого прикусу.
Замикав дивну ранкову команду чолов’яга, з хитрим колючим поглядом. Він вів себе якось підозріло - увесь час озираючись навкруги. Чолов’яга виглядав досить міцним, коренастим, хіба трохи накульгував.
- Довго ще йти? – тоненько пропищав середній. Голос здорованя не гармонував із його зовнішністю. При майже двохметровому зрості й широченних плечах, очікувалося громового голосища, та запитання пілігрима видалося комариним писком. - Може перекур?
Рюкзак у мандрівника був найбільший, зрозуміло що він не хотів продовження маршруту в такому темпі.
- Чвалай! – огризнувся задній, що мало не наштовхнувся на молодика.
- Уже не довго. Здається мені, ось на тому місці потрібно зупинитися! - Бородатий знову вийняв клаптик паперу зі схемою-планом, покрутив у руках і вигукнув, вказавши рукою на схилену вербу:
- Так, стаємо тут! Привал!
Команда дружно зупинилася на порослому чагарями, похилому боці пагорбу. Усі радо скинули свою тяжку ношу. Бритоголовий клацнув запальничкою і з насолодою втягнув у себе ядучий цигарковий дим. Коли видихнув – диму було стільки, ніби шляхом проїхав мотоцикл. Бородатий, тим часом, усе вертів свій пожмаканий клапоть.
- Так і є, ми на місці! Он там джерело, а зверху, над нами, залишки земляного валу.
Із самому низу, широкого, посіченого невеликими ярками пагорба, струменіла тонесенька цівочка води. Народжувалось джерельце на дні найглибшого яру, що заріс буйною зеленню. До ключа вела ледь помітна стежина, а над самим струмком звисала стара верба, полощучи віття в холодній воді. Навколо, трохи вверх від джерела, то тут, то там були викопані ямки. Деякі із них були давні, вже зарослі травою, а інші темніли свіжо копаною землею. Сам струмок нагадував невеликий вулкан, що безперестанно викидав дрібні піщинки із глибинних шарів землі.
Лисий здоровило викинув недопалок у кущі, а сам пішов до джерела. Він припав навколішки біля кринички й почав похапцем гамувати свою спрагу.
- На, візьми кварту, дурню, а то після твого рила вже нікому пити не схочеться! - Кульгавий жбурнув у воду залізний кухоль для свого компаньйона. Той побурчав незадоволено, та слухняно взяв посудину, наповнив її й осушив одним махом.
- Ух! Бр-р-р! – Фиркнув від задоволення стрижений наголо, виливши залишки води із кварти собі на голову. - Холодна!
- Це, безперечно, тут! - Їхній провідник крокував по пагорбу навколо джерела, тримаючи карту перед собою й розмірюючи землю кроками.
- Професоре, нічого тут уже немає. Якщо щось і було, то його давно вирили, он скільки землі перекинуто. Дарма ми сюди припхалися.
Кульгавий сплюнув крізь зуби й штовхнув спересердя ногою свіжонасипаний грунт назад у шурф, що розкривав свою земляну рану недалеко від джерела.
- Ні, шановні, копали кругом, а там, біля підніжжя, ніхто не копав. Усі думали, що могила, як на скіфських курганах - на вершині пагорба, тому й рили там. Але найдревніші люди, не ховали предків, вони спалювали прах, ось де загадка. Проте згідно легенді записаній в «Одкровенні», легендарного царя саме поховали й поховали біля підніжжя кургану. Я довго шукав цей курган і, лише, коли звірив відтиски із мамутового бивня, із картами геодезичних супутників, які витяг із Інтернету – то помітив – такий курган серед боліт і цілковитої рівнини, розташований саме тут. Нам просто повезло, що я розгадав цей детальний план. Гляньте на старовинну карту і текст. - Професор витяг із футляра й потряс перед напарниками здоровенною пожовтілою кісткою із вирізаним на ній зображенням. – Літери тут трохи невиразні - пройшло ж бо, майже, двадцять тисяч років, але я зміст розшифрував, та й місцевість дуже добре відтворена, як на мапі. На цьому мамутовому бивні записана легенда про Царя Саламандра і його народ. Саме тут зашифрований і план його поховання. Я все вже розрахував, треба тільки план прив’язати до місцевості. Дивіться, єдиний пагорб на абсолютній рівнині – ось він цей пагорб, далі знак води – джерело. Це знак сонця, а на захід від нього записане слово «с а л а м а н д р». Дев’ять літер. Припустимо, це міра довжини, а у найдавніших народів такою мірою були - звичайні кроки. Відміряємо від джерела. Тут далі по плану мітка, підвищення, можливо, раніше був камінь, ми замінимо його на кілок. Яка ж була в нього висота? Знизу три риски схожі на чайок, або долоня з відставленим пальцем. Ще римляни позначали так цифру 5, допустимо, що і в найдавніших письменах вони позначалися так само. Три п’ятірки – це або 555, або, коли додати -15. Висоту можна вимірювати в ліктях, це досить багато. Стійте, а можливо вони відміряли просто розмахом пальців.
Він заходився на землі відміряти пальцями відстань. Попутники дивились на нього, як на звихнутого дивака. Тим часом бородань закінчив виміри й радо потер руки.
- Друзі, ми на правильному шляху. Тепер нам залишилось визначити час. Цей знак – він тикнув на якісь риски на пожовтілій кістці, - в давнину означав сонцестояння, тобто 22 червня. Але не все так просто, ось значок змії, тобто зміщення на кілька днів назад. Справді, так і є, знову застосуємо три п’ятірки. Додамо п'ятнадцять днів. Виходить шосте липня – тобто із днем ми вгадали, сьогодні шосте. А от котра ж година? Звичайно, тоді ніяких годинників не було. Чекайте,
