Зоряний пил - Ніл Гейман
У «Сьомій сороці» через Бріджит Комфрі, яка вважалася найпривабливішою служницею усіх часів, наростала напруга між Томмі Форестером, з яким Бріджит бачили вже цілий рік, і високим темнооким здорованем з полохливою мавпочкою. Англійською він майже не розмовляв, але красномовно усміхався щоразу, коли бачив Бріджит.
У пивному залі корчми постійні клієнти, трохи хвилюючись, підсідали до гостей і вели з ними розмови:
— Це буває лише раз на дев’ять років.
— Кажуть, у давні часи захід проводили щороку, в середині літа.
— Запитайте пана Броміоса, він має знати.
Пан Броміос був високим зеленооким кучерявим брюнетом з оливковою шкірою. Усі місцеві дівчата, дорослішаючи, неодмінно задивлялися на пана Броміоса — але він не відповідав їм взаємністю. Подейкували, що він і сам колись ось так приїхав на ярмарок, і раптово вирішив залишитися. А його вино так припало до смаку мешканцям Стіни, що вони й не заперечували.
Раптом між Томмі Форестером і темнооким — як з’ясувалося, його звали Алум-бей — спалахнула сварка.
— Зупиніть їх! Небесами заклинаю, зупиніть! — кричала Бріджит. — Вони йдуть надвір, щоб битися через мене!
При цьому вона мило хитнула головою, і її чудові золоті кучері засяяли у світлі масляних ламп.
Ніхто й пальцем не поворухнув, щоб зупинити суперників; зате цілий натовп — як місцевих, так і гостей — побіг дивитися на поєдинок.
Томмі Форестер скинув сорочку і виставив кулаки. Чужоземець засміявся, сплюнув на траву, а потім перехопив праву руку Томмі і шпурнув його на землю, так що бідолаха вдарився підборіддям. Він схопився на ноги і кинувся на супротивника, навіть встиг вдарити його по щоці — але знову полетів у грязюку, і цього разу вже не зміг підвестись. Алум-бей сів на нього верхи, засміявся і сказав щось арабською.
Цим бій і закінчився, легко й швидко.
Врешті Алум-бей зліз із Томмі, підійшов до Бріджит, низько вклонився їй і знов усміхнувся, вишкіривши сліпучо-білі зуби.
Не звертаючи на нього уваги, Бріджит кинулася до Томмі.
— Любий мій, що він з тобою зробив? — розпитувала вона, стираючи краєм фартуха бруд з обличчя коханого і називаючи усіма можливими пестливими іменами.
У супроводі глядачів Алум-бей знову попрямував до шинку, а коли повернувся Томмі — великодушно придбав йому пляшку «Шаблі». Учасники бійки так до кінця й не втямили, хто з них переміг.
Того вечора Дунстан Торн у «Сьомій сороці» не сидів: він був хлопець практичний, і вже півроку залицявся до Дейзі Гемпсток, не менш практичної дівчини. Якщо погода не ставала на заваді, вони проводили вечори разом — гуляли селом, тримаючись за руки, розмовляючи про теорію сівозміни, погоду та інші не менш глибокі теми. Ці прогулянки завжди відбувалися у товаристві матері і молодшої сестри Дейзі — трималися вони, звісно ж, на відстані щонайменше шести кроків. Час від часу хлопець і дівчина обмінювалися закоханими поглядами.
Біля дверей будинку Гемпстоків Дунстан зупинявся, вклонявся і прощався до наступного разу.
Переступивши поріг, Дейзі Гемпсток знімала капелюшок і говорила щось на зразок: «Мені справді хотілося б, щоб пан Торн мені освідчився. Думаю, тато не заперечував би».
— І я вважаю, що він би не заперечував, — відповіла мама Дейзі того вечора — як, зрештою, після кожної прогулянки. З цими словами пані Гемпсток також зняла капелюшок та рукавички, і разом з дочками поспішила у вітальню, де дуже високий джентльмен з довжелезною бородою розпаковував свій багаж. Дейзі, її мати й сестричка ввічливо привіталися з джентльменом, який майже не розмовляв англійською. Гість, що прибув кілька днів тому, підвівся, вклонився їм, і повернувся до метушні з валізою, протираючи і розкладаючи на купки якісь дерев’яні дрібнички.
Квітень був прохолодний і мінливий, як кожна англійська весна.
Гості прибували до селища з півдня, вузькою дорогою, що стелилася лісом; вони зайняли усі вільні кімнати, зупинялися на ночівлю навіть у корівниках і порожніх коморах. Одні напинали різнобарвні намети, інші приїжджали власними фургонами, запряженими дебелими сірими кіньми або маленькими кошлатими поні.
У лісі під деревами розкинувся килим синіх дзвіночків.
Вранці 29 квітня Дунстан Торн із Томмі Форестером несли варту біля муру. Вони стояли обабіч проходу і чекали.
Обов’язки вартового Дунстан виконував безліч разів, але досі вони зводилися до того, щоб просто стояти і подеколи відганяти дітей.
Сьогодні ж він відчував усю важливість довіреного йому обов’язку: у нього в руці був дерев’яний кийок, і якщо до муру підходив хтось із гостей, Дунстан чи Томмі казали: «Завтра, завтра. Сьогодні, шановні панове, ніхто не пройде».
Тоді чужоземці трохи відходили, та однаково намагалися розгледіти, що ж було там, за муром. А за муром виднілася непоказна лука з кількома звичайнісінькими деревами, вдалині — зовсім нецікавий ліс. Дехто намагався завести розмову з Томмі та Дунстаном, але хлопці, запишавшись обов’язками вартових, на запитання не відповідали: високо піднявши голови і затиснувши губи, вони усім своїм виглядом підкреслювали власну значущість.
Коли підійшов час обіду, Дейзі Гемпсток принесла в маленькому горщику картопляну запіканку з м’ясом, а Бріджит Комфрі — кожному по кухлю елю з прянощами.
У сутінки їм на заміну прийшли двоє інших молодиків з ліхтарями, а Дунстан із Томмі рушили до корчми, де пан Броміос у нагороду за успішну варту налив їм ще по кухлю свого найкращого елю, причому ель і справді виявився неабияким. Корчма була вщерть набита відвідувачами і аж гула від передчуття свята. Тут зібралися гості з усіх кінців світу — принаймні так здавалося Дунстанові, котрий не мав анінайменшого уявлення про світ за межами лісу, що оточував Стіну. Тому він розглядав високого джентльмена в чорному циліндрі, котрий приїхав із Лондона, з не меншим захватом ніж його сусіда по столику — ще вищого темношкірого джентльмена у цільній білій мантії.
Дунстан знав, що роздивлятися людей впритул неввічливо, а також і про те, що він, корінний мешканець Стіни, має право відчувати свою перевагу над усіма цими «приблудами». Проте у повітрі висіли дивовижні пахощі далеких земель, чоловічі і жіночі голоси говорили понад сотнею мов — і Дунстан безсоромно на всіх витріщався.
Чоловік у чорному шовковому циліндрі нарешті помітив,