Зоряний пил - Ніл Гейман

Яка ж вона була на вигляд? Від матері дівчина успадкувала сірі очі і личко сердечком, а від отця — в’юнке каштанове волосся. Її яскраво-червоні губки були досконалої форми; коли вона говорила, щоки мило рум’янилися. Блідий колір шкіри додавав їй чарівності. У шістнадцять років Вікторія раптом вирішила, що хоче працювати у «Сьомій сороці», і через це в неї розгорілася запекла суперечка з матір’ю.

— Я все обговорила з паном Броміосом, — заявила вона, — і він абсолютно не заперечує.

— Мене не цікавить, що там собі думає пан Броміос, — відповідала їй мати, колишня Бріджит Комфрі. — Юній леді таке заняття не пасує.

Всеньке селище з цікавістю стежило за суперечкою і робило ставки. Вважалося, що з Бріджит Комфрі краще не сперечатися: за словами місцевих, вона була така спритна на язик, що могла зняти ним фарбу з дверей або здерти кору з дуба. Ніхто у селищі не хотів вступати з нею в конфлікт. Подейкували, що швидше мур зрушить з місця, ніж пані Форестер змінить свою думку.

Проте Вікторія Форестер звикла добиватися свого. Якщо решту засобів було вичерпано, вона зверталася з проханням до батька — і той завжди давав згоду. Та цього разу на Вікторію чекала несподіванка: батько погодився з дружиною — сказав, що добре вихованій леді не слід працювати у корчмі «Сьома сорока». Сказавши це, Томас Форестер напружив нижню щелепу, і питання було вичерпане.

У Вікторію Форестер закохувалися всі хлопчаки. І не лише хлопчаки: навіть солідні дорослі джентльмени, щасливо одружені, з сивиною в бородах, озиралися, коли вона йшла вулицею, мовби на мить знову ставали легконогими юнаками.

— Кажуть, за тобою впадає навіть пан Мандей, — сказала їй Луїза Торн одного дня у яблуневому саду.

П’ятеро дівчат сиділи поряд, спершись на зручний стовбур найстарішої яблуні в саду — хтось під нею, хтось на гілках дерева. Коли налітав травневий вітерець, рожеві яблуневі пелюстки сипалися мов сніг дівчатам на волосся і в подоли спідниць. Післяполудневе сонце сяяло крізь листя зеленим сріблом і золотом.

— Панові Мандею сорок п’ять, — презирливо буркнула Вікторія. З виразу її обличчя ясно читалося, що сорок п’ять років — це глибока старість. Принаймні так здається, поки тобі сімнадцять.

— Крім того, — зазначила Луїзина двоюрідна сестра, Сесилія Гемпсток, — він вже раз був одружений. Я б не хотіла вийти заміж за чоловіка, який одружується вдруге. Це однаково що довірити іншій людині об’їжджати свого поні.

— А от мені здається, — сказала Амелія Робінсон, — якраз у цьому й полягає єдина перевага шлюбу з вдівцем. Хтось інший вже згладив гострі кути до тебе; об’їздив його, як ти кажеш. Крім того, наскільки я собі уявляю, у такому віці плотські пожадання згасають, а значить, нічого аморального не передбачається.

Серед яблуневого цвіту приснув стриманий сміх.

— А все ж таки, — невпевнено промовила Люсі Піппін, — не так вже й погано жити у великому будинку, їздити на екіпажі, запряженому четвіркою коней, а влітку виїжджати до Лондона, або в Бат на лікувальні води, або до Брайтона, щоб купатися в морі. Хоч панові Мандею дійсно сорок п’ять років.

Решта дівчат заверещали і почали закидати її пелюстками — а найголосніше кричала і найбільше пелюсток кидала Вікторія Форестер.

Трістранові Торну було сімнадцять років. Він усього на півроку старший за Вікторію, наполовину пройшов шлях від хлопчика до чоловіка, і в жодній із цих ролей не почувався затишно. Здавалося, єдині помітні риси його зовнішності — це лікті й кадик. Волосся йому дісталося русяве, кольору мокрої соломи, і завжди стовбурчилося, скільки б він його не розчісував і не мочив.

Трістран був страшенно сором’язливий, і — як часто роблять страшенно сором’язливі люди — намагався компенсувати це надмірною галасливістю за найневідповідніших обставин. Зазвичай він був задоволений життям — як і будь-який сімнадцятирічний хлопчина, перед яким, на його думку, відкривається цілий світ можливостей. Поринаючи у мрії — працюючи в полі або стоячи за високим прилавком сільської крамниці «Мандей і Браун» — він уявляв, як мчатиме поїздом до Лондона чи Ліверпуля, як перетне безкрайні води Атлантики на шляху до Америки, і там, серед неосвоєних земель і дикунів, здобуде величезних статків.

Але часом вітер дув з іншого боку муру, приносячи запах м’яти, чебрецю й порічок, і тоді вогонь у сільських камінах випускав язики дивного кольорового полум’я. Коли дув цей вітер, не працювали навіть найпростіші пристосування — скажімо, сірники чи фантаскопи.

В такі хвилини Трістранові фантазії виходили за рамки звичного і дозволеного — він мріяв про мандри лісами, про визволення принцес із високих башт, про лицарів, тролів і русалок. Коли на нього находив такий настрій, Трістран зазвичай крадькома виходив надвір і довго лежав на траві, дивлячись у зоряне небо.

Мало хто з нас хоч раз у житті бачив зорі такими, як люди тих днів: у наших містах та містечках вночі забагато світла. Але в очах мешканців Стіни небо скидалося на мапу інших світів, ущерть засипане зорями, незліченними, мов дерева у лісі чи листя на дереві. Трістран дивився у мерехтливу темноту небес, аж поки у голові не ставало порожньо, і тоді він ішов додому, падав на ліжко і засинав мертвим сном.

Він був неоковирним, довгов’язим створінням з величезним внутрішнім потенціалом, бочкою динаміту, що тільки й чекала, поки хтось підпалить ґніт; але цього не відбувалося, тож по вихідних і вечорами Трістран допомагав батькові на фермі, а вдень працював прикажчиком пана Брауна у сільській крамниці.

Крамниця називалася «Мандей і Браун». На складі тримали запаси найнеобхіднішого, але значна частина товарів продавалася за списками. Пан Браун отримував од мешканців селища списки потрібних їм товарів — від м’ясних консервів до ліків для овець, від рибних ножів до камінних кахлів; прикажчик зводив усі списки в один і віддавав пану Мандею, котрий, запрягши підводу двома дебелими кіньми, їхав до найближчого міста графства. Повертався цей екіпаж через кілька днів, навантажений безліччю найрізноманітнішого краму.

Добігав кінця жовтень, надворі було холодно і вітряно. Увесь день здавалося, що ось-ось піде дощ — але він так і не пішов. Вікторія Форестер принесла до крамниці список, складений акуратним почерком її матері. Дівчина подзвонила у дзвоник біля прилавка, щоб її обслужили.

З бічних дверей вийшов Трістран Торн — і вона, здається, трохи засмутилася.

— Добридень,