Привид безрукого ката - Андрій Процайло

Запрошення на ярмарок нагадало Левові про листа від так званого Привида безрукого ката. Який його так розізлив, що вигнав на вулицю, щоб у русі прогнати лють. Колись Безрукий знешкоджував злість на стадіоні, намотуючи кола до безсилля, тепер було не до зручностей. Коли так раптово припікає, то достатньо вулиці з ввічливими недорослими спортсменами. Найбільший ефект викликав у нього договір, який своєю нахабністю довів його до афекту. Бо саме той чортів договір розкрив Левові очі на те, що його розігрують, кепкують з нього, як із дітвака. Та й із самого початку, навіть якщо після падіння на дах авто у голові залишилося мінімум глузду, можна було про все здогадатися. Як якийсь привид може писати листи? Як він може вселитися в тебе, ще й наполовину, виявляється, а потім, будучи в тобі, присилати поштою тобі листи? І додуматися до того, щоб укладати з тобою дурнуватий договір про послуги? На кшталт такого, яким користуються тепер? Де середньовіччя, а де 2013 рік? Якраз договір й відкрив Левові очі на весь отой цирк. О Боже, не забирай розуму!

Безрукий блукав містом, наче неприкаяний. Ледь удруге не наткнувся на веселу компанію, що шукала пригод. Хуліганам пощастило, що Лев не чув, як його лають, а зачепити його не встигли.

Ніч напала на Львів, оминувши вечір. Тіні виповзали з-за кожного будинку й шкірилися до Лева, наче божевільні. Він їх не відганяв, бо нічні блукання нашептали йому правду: хвиляста лікарка мала рацію — він хворий. Без оцього роздвоєння особистості, про яке говорила лікарка, він би ніколи не повірив у глузливі листи. Тепер можна деякою мірою зрозуміти рудого, бо він намагався з'ясувати, чи міг Лев сам вистрибнути з вікна, чи йому хтось допоміг. Рудий рився у чужих головах, бо така його робота — розгадати, що в них твориться. Безрукий сьогодні мислив як ніколи ясно. Але він відчував, що це ненадовго. Відчував, що цей інший, що вірить привиду ката, гупає в його черепну коробку, щоб вселитися у ній та трохи покерувати.

— Я здурів, — мовив уголос Безрукий, поглядаючи на пузатий місяць, що об'ївся куті на Різдвяні свята.

Він підійшов до самотнього ліхтаря, що грів нічну порожнечу, і набрав на мобільному номер з візитівки. Місяць дивувався, куди це він проти ночі дзвонить.

Через три гудки схвильований голос сказав:

— Алло...

— Це Лев Безрукий, — пояснив Лев. — Хочу вам у дечому зізнатися...

— Так, Леве, я вас уважно слухаю.

Безрукий глибоко вдихнув:

— Справа в тому... що ви маєте рацію: я дійсно хворий... Я про це дізнався випадково й боюся, що забуду знов...

— Ви вдома? — запитала лікарка не в тему. Видно, мала досвід спілкування з божевільними і боялася, щоб ці не наробили непоправних дурниць...

— Ні, я гуляю.

— Де ви зараз?

— Під ліхтарем.

— Це дуже добре. Конкретніше можна?

— Можна. На вулиці під ліхтарем...

— А на якій вулиці? — терпіння лікарці не позичати.

Лев пооглядався.

— Чесно кажучи, я не знаю... Я йшов, йшов... і сюди прийшов, — хихикнув. — А пиріжка не знайшов...

— Підійдіть до адресної таблички на будинку, прочитайте вулицю та номер, — інструктувала лікарка.

— Ви думаєте, у нас так легко знайти на будинку табличку? — запитав Лев.

— Думаю, так. Бо перед Євро все гарно порозвішували, і не тільки українською.

— Добре, — мовив спокійно Безрукий і підійшов до будинку. Там справді висіла нова адресна табличка. — Пасічна, 104, — прочитав.

— Там і стійте! — скомандувала хвиляста лікарка і поклала трубку. А вже через хвилину в домашніх капцях та шубі поверх нічної білизни вона з'явилася перед ним.

— Чого ви забрели під мій будинок? — запитала сердито.

— Не знаю, — відповів зраділий Лев, але жінка йому не повірила.

З її сердитості до Безрукого дійшла ще одна чудасія — відпустивши тіло у вільне блукання містом, він забрів під будинок хвилястої лікарки, і саме тут Левові кров з носа захотілось подзвонити до неї. Випадковість, чи все-таки...

— Так і будемо стояти? — порушила мовчанку Марі Шмідт.

— Я взагалі-то не планував вас побачити, — відповів Лев. — Я тільки хотів повідомити вам, що я... теє... Ну...

— Хворий, — допомогла йому лікарка.

— Так-так. Саме так, — затакав Безрукий.

— Боже, які ті чоловіки безпорадні! — бубоніла собі під ніс Марі. — І нормальні, і ненормальні, всі — як діти... Так от, — продовжила, — до себе я вас не запрошу, бо до себе я нікого не запрошую. Ви мене чекаєте тут, як укопаний. Я одягнусь і вийду, трохи поговоримо. То як?..

— Гаразд, — відповів Лев.

— А тепер повторіть мені, що ви маєте робити? — приглядалася Марі до Левових очей, які наввипередки то жахали порожнечею, то видавали такі кольорові світи, що її лікарський