Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

— Нізащо, — знову сказав Айзек. — Не в глиб континенту. Давай рухатися ближче до краю.... Ходім до Келлтрі. Ходімо до причалів.

Тож вони повільно пішли разом на південний захід. Вони прослизнули між Солебуром і Пагорбом Моґ, човгаючи велелюдними вулицями — дивна трійця. Високий, огрядний жебрак із закритим обличчям, яскрава жінка з волоссям, мов воронове крило, й каліка в каптурі, що йшов уривчастою ходою, а його підтримували, а то й узагалі тягнули супровідники.

Проходячи повз конструктів, які шипіли паровими поршнями, вони стривожено відверталися. В такому випадку Айзек і Дерхан дивилися вниз, швидко й пошепки перемовляючись. Вони нервово позирали вгору, коли проходили під підвісними линвами вартових, неначе ті могли їх вистежити з такої висоти. Уникали поглядів чоловіків і жінок, які агресивно байдикували на розі тієї чи іншої вулиці.

Їм здавалося, що вони не дихають. Це була виснажлива мандрівка. Вони тремтіли від адреналіну.

Ідучи, вони роззиралися, намагалися увібрати все довкола, неначе замість очей в них були камери. Айзек помітив обривки оперних афіш, що відірвалися від стін, закрути колючого дроту, бетон із втоптаними скалками скла, арки залізничного відгалуження Келлтрі, які розходилися з Правої лінії, нависаючи над Сантером і Кістяним Містом.

Він поглянув на Ребра, які бовваніли праворуч, і спробував точно пригадати їхні кути.

Із кожним кроком вони все більше звільнялися від міста. Вони відчували, як зменшується його тяжіння. Відчували дивовижну легкість. Їм хотілося плакати.

Під хмарами за ними ліниво тяглася невидима тінь. Вона розвернулась, як тільки стало ясно, куди прямують мандрівники. Тоді зробила самотній, запаморочливий пірует. Айзек, Лін і Дерхан ішли собі далі, а той хтось, переставши літати колами, стрімголов полинув небом геть із міста.

Загорілися зірки. Айзек став пошепки прощатися з «Годинником і півником», з Драглистим Базаром, Пустирем Кетч та своїми друзями.

У теплу ніч вони йшли на південь — слідом за поїздами — у неозорий краєвид промислових територій. Бур’яни з ділянок переповзали на тротуар, через них, лаючись, чіплялися перехожі, які все ще вештались по нічному місту. Айзек з Дерхан обережно вели Лін околицями Відлунної Трясовини й Келлтрі, прямуючи разом із поїздами на південь, до річки.

Велика Смола красиво мерехтіла під неоновими й газовими світильниками, відображення котрих приховувало забруднення. На причалах стояли численні високі кораблі з важкими згорнутими вітрилами, парові човни, з яких витікали химерні рідини й осідали на воді райдужною плівкою, торгові судна, котрі тягнули знуджені водовірми, що кусали свої широкі вуздечки, фабричні ваговози, з яких стирчали крани й парові молоти — кораблі, для яких Новий Кробузон був просто ще одною зупинкою в дорозі.

У Цимеку ми називаємо маленькі супутники місяця комарами. Тут, у Новому Кробузоні, їх називають його доньками.

У кімнаті повно світла від місяця і його доньок, але більше немає нічого.

Я довгий час простояв тут із Айзековим листом у руці.

За мить я прочитаю його знову.

Ще зі сходів я почув, що цей напівзруйнований будинок — порожній. Відлуння змовкло вже давно. Ще не торкнувшись дверей, я вже знав, що горище покинули.

Мене не було багато годин. Я шукав у місті якусь вдавану, непевну свободу.

Я заходив у милі сади Себек Круа, блукаючи крізь хмари комашні та повз штучні озера з перегодованою птицею. Я знайшов руїни монастиря — маленький каркас, що з гордістю красувався в серці парку. Там вандали-романтики вирізали імена коханих на стародавньому камені. Маленьку цитадель покинули тисячу років тому, ще до того, як заснували Новий Кробузон. Бог, якому її присвятили, помер.

Окремі люди досі приходять сюди вночі вшанувати привид мертвого бога. Яка слабка, відчайдушна теологія.

Сьогодні я відвідав Вискливу Гору. Бачив Лічфорд. Я стояв перед сірою стіною в Баракгемі, потрісканою шкірою мертвої фабрики, і прочитав усі графіті.

Я повівся нерозумно. Я ризикнув. Не ховався як слід.

Мене майже сп’янила ця крихітна порція свободи. Мені хотілося більшого.

Тож врешті уночі я повернувся до того порожнього, покинутого горища й виявив жорстоку зраду Айзека.

Наскільки ж було зраджено мою довіру! Наскільки ж безжально він повівся!

Я знову розгорнув листа (навіть незважаючи на жалюгідну нотатку Дерхан, неначе цукрову пудру на отруті). Від надзвичайного напруження слова, здавалося, повзли по сторінці. Я бачу, як Айзек їх пише і водночас так багато відчуває. Різку прямоту. Злість, суворий осуд. Щире горе. Прагнення до об’єктивності. І якусь дивну товариськість, якесь присоромлене вибачення.

«...сьогодні була відвідувачка, — читаю я, і далі: — враховуючи обставини...»

Враховуючи обставини. Враховуючи обставини, я тебе покину. Я відвернуся від тебе й засуджу тебе. Я покину тебе з твоїм соромом. Я знатиму, який ти в душі, і я піду й не допоможу тобі.

«...не питатиму: „Як ти міг?“» — читаю, і раптом почуваюся слабким, направду слабким, не так, ніби я зараз знепритомнію чи мене знудить, а так, наче я ось-ось помру.

Від цього я скрикую.

Кричу. Не можу припинити, не хочу, мій крик все наростає, на думку приходять спогади про бойовий клич, спогади про мою зграю, що летить на полювання чи в бій, спогади про похоронні стогони й завивання екзорцистів, але цей крик не схожий на жоден із них — це мій біль, невпорядкований, необроблений, нерегульований і заборонений — він мій, моя агонія, моя самотність, моє горе, моя провина.

Вона мені сказала «ні», сказала, що Сажин попросив її бути його парою того літа, що вона погодилась, оскільки це був його рік, що вона хотіла паруватися лише як подарунок для нього.

Вона сказала мені, що я несправедливий, що мушу негайно її покинути, поважати її, проявити повагу й дати їй спокій.

Це було огидне, люте парування. Я був лише трохи сильніший за неї. Мені знадобилося багато часу, щоб її підкорити. Вона виривалася й кусала мене увесь час, люто била мене. Я не піддавався.

Я розлютився. Ревнував і жадав її. Я побив її й увійшов у неї, поки вона заціпеніло лежала.

Її лють була жахлива й неймовірна. Вона відкрила мені очі на те, що я зробив.

Відтоді мене огортає сором. Лише трохи пізніше прийшло й каяття. Вони разом вкривають мене замість пари крил.

Зграя ухвалила одноголосне рішення. Я не заперечував того, що сталося (на крихітну мить мені спало на думку, що це можна зробити, і я відчув таку огиду до себе, що мене ледь не знудило).

Не виникало жодних запитань про вирок.

Я знав,