Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль
Айзек заплющив очі й притулив голову до стіни.
— Мені треба буде сформулювати команди, — тихо сказав він. — Лети. Ось що я маю сказати двигуну. Закинь Яґа в небо — й він опиниться у кризовому стані, він ось-ось упаде. Тоді можна скористатися кризовою енергією, щоб утримувати його в повітрі, утримувати його на льоту, утримувати в кризовому стані. А цей стан знову сприятиме видобутку енергії, і так далі. Це ідеальне коло, — сказав він. — Я думаю, має спрацювати. Тільки ось математика...
— Скільки часу? — тихо повторила Дерхан.
Айзек насупився.
— Тиждень... чи, може, два, — зізнався він. — Може, й більше.
Дерхан похитала головою, нічого не кажучи.
— Я йому винен, Ді! — напружено мовив Айзек. — Я вже довго йому це обіцяю, а він...
А він відтягнув од Лін глитай-нетлю, збирався сказати чоловік, але щось змусило його спинитися, запитало, чи таке вже це благо. Обурений такою думкою, Айзек замовк.
«Це найпотужніша наука за сотні років, — подумав він, раптово розлютившись, — а я мушу ховатися. Мушу тримати її в тіні».
Він погладив панцир Лін, і вона заговорили до нього жестами про рибу, холод і цукор.
— Я знаю, Айзе, — беззлісно сказала Дерхан. — Я знаю. Він... він заслуговує на це. Але ми не можемо так довго чекати. Треба йти.
Айзек пообіцяв, що зробить все від нього залежне. Що працюватиме швидко. Нагадав, що мусить допомогти.
Дерхан це прийняла. У неї не було вибору. Вона не покинула б ні його, ні Лін. Вона його не звинувачувала. Хотіла, щоб він дотримав слова, аби дав Яґареку те, що той хотів.
Її оповивали сморід і смуток вологої кімнати. Жінка пробурмотіла щось про розвідку біля річки й пішла. Айзек безрадісно всміхнувся у відповідь на її абияк придумане виправдання.
— Будь обережна, — сказав він на прощання, хоча це було зайвим.
Він лежав, обіймаючи Лін, спиною до просмерділої сіркою стіни.
Невдовзі Айзек відчув, як сон взяв гору над Лін. Він обережно вислизнув з-за неї і, підійшовши до вікна, поглянув на метушню внизу.
Айзек не знав назви вулиці. Вона була широка, по боках обсаджена молодими деревцями, гнучкими й повними сподівань. На дальньому кінці боком припаркували візок, навмисне утворивши глухий кут. Біля нього затято сперечалися чоловік з водяником, а два загнані віслюки, запряжені у віз, повісили голови, намагаючись залишатися непомітними. Біля нерухомих коліс нізвідки з’явилася зграя дітей, які штовхали ногами м’яч зі зв’язаних ганчірок. Малі розбіглися; одяг розвівався за ними, мов нелетючі крила.
Спалахнула сварка, коли четверо хлопчиків почали діймати одного з дітей-водяників у групі. Маленький товстун-водяник відступив навкарачки, плачучи. Один із хлопчиків кинув у нього камінець. За мить про сварку забули. Водяник якийсь час дувся, а потім плигнув і знову приєднався до гри, забравши м’яча.
За кілька будинків від того, де жив Айзек із друзями, дівчина малювала на стіні крейдою якийсь знак. Виходило дивне, кутасте зображення, талісман якоїсь відьми. Два старигани сиділи на веранді й грали в кості, розкотисто регочучи з результатів. Потворні будинки укривав пташиний послід, обсмолений тротуар щербатився вибоїнами, наповненими водою. Крізь дим тисяч димарів пурхали голуби й граки.
До Айзекових вух долинали уривки розмов.
— ...то він каже заплатити за це стівер?..
— ...двигун спаскудив, але чого ще очікувати від такого мерзотника...
— ...і ні слова про це...
— ...це буде у верфер, а вона поцупила цілий кристал...
— ...неймовірно, охуєнно просто...
— ...пам’ять? Про кого?
«Про Андрея», — раптом спало на думку Айзеку. Він прислухався й далі.
Почув немало. Там говорили мовами, якими він не володів. Чоловік упізнав перрікійську та мову феллід, химерні інтонації нижньоцимекської. Та ще інші.
Йому не хотілося йти.
Айзек зітхнув і повернувся до кімнати. Лін ворушилась уві сні.
Він подивився на неї, побачив, як випинаються з рваної сорочки груди, як задерлася спідниця. Айзек відвернувся.
Відколи вони повернули Лін, він двічі прокидався із затвердлим, збудженим членом, відчуваючи вагу й тепло її тіла, що притискалося до нього. Айзек тоді провів рукою по вигину її стегон і між розведені ноги. Сон спав із нього, мов туман, — натомість прийшло збудження, і він розплющив очі та побачив, як вона прокидається; перевернув її так, щоб вона опинилась унизу, забувши про те, що неподалік спали Дерхан і Яґарек. Він шепотів до неї, відверто і з любов’ю говорив, що хотів зробити, а тоді нажахано відсахнувся, коли вона почала знаками відповідати нісенітниці й він згадав, що з нею трапилось.
Вона потерлась об нього й спинилася, тоді зробила це знову («Наче примхливе собача», — з огидою подумав Айзек); було очевидно, що її бентежить власне безладне збудження. Якась хтива частина чоловіка не хотіла зупинятися, проте від усвідомлення горя його пеніс майже відразу обм’як.
Лін виглядала розчарованою й ображеною, а тоді раптом щасливо його обняла. Згодом скрутилася калачиком у розпачі. Айзек відчував у повітрі хемічні емоції — знав, що вона плакала, засинаючи.
Айзек знову визирнув у вікно. Подумав про Радґаттера та його поплічників, про макабричного пана Пістрявого; уявив безпристрасний аналіз Ради Конструктів, в якої забрали жаданий двигун. Він уявив усі розлючені істерики, суперечки й накази, які давали й виконували того тижня, в яких проклинали саме його.
Айзек підійшов до кризового двигуна, швидкома оглянув його. Сів, поклавши на коліна зігнутий аркуш паперу, й почав писати розрахунки.
Він не переймався, що Рада Конструктів скопіює його двигун. Вона не змогла б такий розробити. Не змогла б розрахувати параметри. Схема колись спала Айзекові на думку в такому природному інтуїтивному пориві, що йому знадобилися години, аби це усвідомити й оговтатися. Раді Конструктів було чуже натхнення. Базову модель, концептуальну основу двигуна Айзекові навіть не довелося записувати. А якби навіть і записав, то якийсь випадковий читач навряд чи зрозумів би суть його писанини.
Айзек пересунувся так, щоб папір освітлював
