Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд
— Ти права, Еді. У нас вистачає більш важливих справ. Еді посміхнулася:
— Я рада, що ти прислухаєшся до розумних порад.
— А ти точно знаєш, що жінка з трьома дочками розуміє природу магії? — Запитав Зедд з занепокоєнням. — Нам належить дуже довга подорож, і ми не можемо дозволити собі їхати навмання.
— Вона багато років вчилася у сестер Світу. Вона їм сподобалася, і вони хотіли, щоб вона теж стала сестрою. Але та жінка була іншої віри і врешті-решт повернулася додому. Я точно не знати, чого вона навчилася, але сестри Світла знають багато про магію Підземного світу і повинні були навчити ту жінку всього цього, а вона всі свої знання передала дочкам. Хоча мені самій не хочеться туди їхати, але ближче Нікобара нікого немає.
Коли Зедд зауважив, що Еді закуталась ковдрою по плечі, він закрив вікно.
Він переклав дрова з ящика в вогнище і хотів було вдатися до чарівну силу, щоб запалити вогонь, але вчасно згадав, що робити цього не слід, і вибрав за краще скористатися лучиною.
— Зедд, друг мій, — почув він тихий голос Еді. — Я знаю, про що ти хотіти мене запитати. Я не сестра Світла. Чарівник хотів дізнатися саме це.
— А будь ти сестрою Світла, хіба ти б мені сказала? — Запитав він, не обертаючись.
Вона не відповідала. Зедд подивився на неї і помітив, що вона посміхнулася.
— Сестри Світла ставлять чесність дуже високо, — сказала Еді. — Але збрехати заради служіння Творцеві вони вважають благою справою.
— Це мене не втішає, — пирхнув чарівник. Еді погладила його по руці.
— Зедд, я скажу тобі правду. Я в боргу перед деякими з сестер Світу за те, чого вони навчили мене. Але можу заприсягтися тобі пам'яттю мого Пела: я не з них. Я не допустила б, щоб вони вчили хлопчиків з даром, якби в нашому світі знайшовся чарівник, який погодився стати учителем. Якби це від мене залежало, я не хотіла б, щоб когось вчили так, як це роблять сестри.
— Я й не думаю, щоб ти була однією з них, — сказав Зедд. — Просто мені боляче, що ці жінки так поводяться з учнями, коли я міг би зробити так, щоб учні отримували від свого дару радість. А ці сестри звертають дар в прокляття.
— Я бачу, ти роздобув чудову нову тростину! — Зауважила Еді.
— Вже не знаю, яку вигоду зможе отримати з цього господар, — пробурчав чарівник. — Важко уявити, скільки він з мене може здерти.
— А екіпаж ти знайшов?
— Так, я тобі казав. Візника звуть Аерн. Зараз нам краще трохи поспати: ми зустрічаємося з ним тут, за три години до світанку.
Зедд кинув на Еді похмурий погляд.
— Послухай, поки ми не доберемося до Нікобара і не позбудемося цієї напасті, нам слід бути дуже обережними з нашою магією.
* * *— Тут ми в безпеці? — Запитала Рейчел. У напівтемряві дівчинка не могла розрізнити, чия рука погладила її по щоці. Ласкавий голос промовив:
— Ми обидва тут у безпеці, Рейчел, і так буде завжди. Тобі нічого боятися.
Рейчел посміхнулася. Їй і справді було добре як ніколи. Таке відчуття спокою, наче вона зовсім маленька і сидить на руках у мами; Рейчел давно вже не згадувала про маму, але зараз вона знову відчула давно забуту материнську ласку і турботу.
От коли вони з Чейзом намагалися наздогнати Річарда, тоді було дуже страшно, але тепер переляк пройшов. Яка різниця, чи встигнуть вони наздогнати його чи ні? Рейчел поступово забувала напад скрійлінга і кров, і всі страхи і біди…
Коли вона стояла біля водойми, чиїсь дбайливі руки розстебнули її брудне платтячко і роздягнули її. Рейчел здригнулася, коли руки випадково зачепили синяк у неї на плечі.
Тепер на неї були спрямовані ласкаві, співчуваючі погляди. Чиїсь ніжні голоси заспокоювали її. Руки торкнулися її плеча, і синець зник, немов за помахом чарівної палички.
— Так краще? — Запитав той же голос, який повідомив, що їй нема чого боятися. Рейчел кивнула:
— Тепер мені зовсім добре. Дякую. Ті ж руки зняли з Рейчел черевики й панчохи. Сівши на теплий камінь, вона опустила ноги в золотисту воду.
Це було так приємно. Вона подумала, як здорово було б викупатися, змити з себе піт і бруд.
Руки торкнулися каменя, який висів у неї на шиї, і тут же відсмикнув, немов боялися доторкнутися до нього.
— Ми не можемо зняти цей камінь, — почула Рейчел, — ти сама повинна це зробити.
Поглинена почуттям радості і спокою, зачарована красою, яка її оточувала, Рейчел почула ніби здалеку голос Зедда. Він говорив, що вона не повинна нікому віддавати Камінь, що повинна завжди зберігати його при собі.
— Я не хочу його знімати, — відповіла вона. — Можна мені його залишити?
Вона знову побачила радісні посмішки.
— Звичайно, можна, Рейчел, якщо ти так хочеш, якщо це потрібно для твого щастя.
— Так, мені потрібно, щоб він був у мене, — сказала Рейчел.
— Тоді нехай він залишиться в тебе, навіть назавжди, якщо бажаєш.
Дівчинка посміхнулася, радісно і безтурботно, і залізла у воду. Вона плавала і відпочивала, лежачи на воді, відчуваючи, як вода змиває з неї разом з брудом всі пережиті негаразди. Стан спокою і блаженства не залишав її.
Потім Рейчел попливла до іншого берега, де, як вона пам'ятала, вони розлучилися з Чейзом. Чейз стояв по груди у воді і щасливо усміхався, закривши очі.
— Тату?
— Я тут, дівчинко, — відповів він, не відкриваючи очей. Вона підпливла до Чейза, і він обійняв її за плечі.
— Тату, нам коли-небудь потрібно буде звідси йти? — Запитала Рейчел.
— Ні. Кажуть, ми можемо залишитися
