Відьмак. Кров Ельфів - Анджей Сапковський

– Коли була я в Заріччі, у Кагені, – мусила прясти, – неохоче буркнула Цірі. – Шити мені не давали, бо я тільки псувала льон і марнувала нитки, усе треба було розпорювати. Страшненько нудним було те прядіння, бе-е-е!

– Це точно, – захихотіла Трісс. – Важко знайти щось нудніше. Я теж терпіти не могла прясти.

– А ти мусила? Я мусила, бо… Але ж ти чаклун… Чарівниця. Адже ти можеш усе вичарувати! Ту чарівну сукню… ти її вичарувала?

– Ні, – посміхнулася Трісс. – Але й не пошила власноруч. Аж на таке я не здатна.

– А моє вбрання як ти зробиш? Вичаруєш?

– Немає такої необхідності. Досить буде магічної голки, якій ми закляттям додамо трохи бадьорості. А якщо буде треба…

Трісс повільно провела рукою по розшарпаній дірці на рукаві курточки, пробурмотіла закляття, одночасно активізуючи амулет. Від дірки не залишилося й сліду. Цірі з радощів писнула.

– Це чари! Я матиму зачаровану куртку! Ха!

– Доти, поки я пошию тобі звичайну, але порядну. Ну, а тепер знімай те все, моя панно, перевдягнися у щось інше. То ж, сподіваюся, не єдина твоя одежа?

Цірі похитала головою, підняла віко скрині, показала простеньку вигорілу суконьку, бурий каптанчик, лляну сорочку й вовняну блузку, що нагадувала спокутувальний мішок.

– Це моє, – сказала. – У цьому я сюди приїхала. Але зараз я цього не ношу. Це бабські речі.

– Розумію, – скривилася насмішкувато Трісс. – Бабські чи ні, зараз мусиш у них перевдягтися. Ну, скоріше роздягайся. Дозволь, я тобі допоможу… Зараза! Що це таке? Цірі?

Плечі дівчинки вкривали великі, набряклі кров’ю синці. Більшість із них уже пожовкла, частина була свіжою.

– Що воно, диявол його, таке? – гнівно повторила чародійка. – Хто тебе так побив?

– Це? – Цірі глянула на плечі, наче заскочена кількістю синців. – А, це… Це вітряк. Я була надто повільною.

– Який, хай йому грець, вітряк?

– Вітряк, – повторила Цірі, піднімаючи на чародійку великі очі. – То такий… Ну… Я на тому вчуся ухилятися від атак. Він має такі лапи з палиць, і крутиться, і махає тими лапами. Треба дуже швидко скакати й ухилятися. Лефрекс треба мати. Якщо немає лефрексу, то вітряк вгатить тебе палицею. На початку-то мене він страшнесенько, той вітряк, лупцював. Але тепер…

– Зніми легінси та сорочку. О, боги милосердні! Дівчино! Ти взагалі можеш ходити? Бігати?

Обидва стегна й лівий бік були темно-сині від гематом і опухлостей. Цірі смикнулася й зашипіла, сахнувшись від долоні чародійки. Трісс вилаялася ґномською, надзвичайно непристойно.

– Це також вітряк? – запитала, намагаючись зберігати спокій.

– Це? Ні. О, ото був вітряк. – Цірі байдуже продемонструвала чималий синець на гомілці, нижче лівого коліна. – А це інші… Це – маятник. На маятнику я вчу кроки з мечем. Ґеральт каже, що я на маятнику дуже добра. Говорить, що я маю те, як його… Відчуття. Маю відчуття.

– А якщо забракне відчуття, – заскреготіла зубами Трісс, – тоді, як я припускаю, маятник тебе вгатить?

– Ну певно, – погодилася дівчинка, дивлячись на неї і явно дивуючись її незнанню. – Вгатить, та ще й як.

– А тут? На боці? Що то було? Ковальський молот?

Цірі засичала від болю, почервоніла.

– Це я впала з гребеня…

– …а гребінь тебе вгатив, – закінчила Трісс, іще з більшими труднощами себе опановуючи.

Цірі пирхнула.

– Як гребінь може вгатити, якщо він вкопаний у землю? Не може! Це я просто впала. Учила оберт у стрибку, і в мене не вийшло. Від того – синець. Бо я вдарилася об стовпчик.

– І лежала два дні? Маєш проблеми з диханням? Болить?

– Та ні. Коен мене розтер і зараз же знову загнав на гребінь. Так треба, розумієш? Інакше впіймаєш переляк.

– Що?

– Упіймаєш переляк, – гордо повторила Цірі й відгорнула з чола попелястий чубчик. – Не знаєш? Навіть коли з тобою щось станеться, треба відразу на снаряд, бо інакше боятимешся, а якщо боятимешся, то фіг там вийде в тебе навчання. Відмовлятися не можна. Ґеральт так сказав.

– Мушу запам’ятати ту максиму, – процідила чародійка. – Як і те, що походить вона, власне, від Ґеральта. Це непоганий рецепт для життя, от тільки я не впевнена, що він придатний для будь-яких обставин. Але досить легко його реалізовувати чужим коштом. Тож відмовлятися не можна? Нехай навіть тебе б’ють і лупцюють тисячами способів, ти маєш устати й тренуватися далі?

– Ну певно. Відьмак нічого не боїться.

– Справді? А ти, Цірі? Нічого не боїшся? Відповідай щиро.

Дівчинка відвернулася, закусила губу.

– А нікому не скажеш?

– Не скажу.

– Більш за все я боюся двох маятників. Двох відразу. І вітряка, але тільки тоді, якщо його запустити на швидкості. А ще є довга жердина, на ній, оце, я мушу досі з тією, ну… зі сра… Страховкою. Ламберт каже, що я вайло й роззява, але це ж неправда. Ґеральт сказав, що в мене трохи інакша тяжкість, бо я ж дівчина. Мушу просто більше тренуватися, хіба що… Я хотіла тебе про дещо запитати. Можу?

– Можеш.

– Якщо ти знаєшся на магії й на закляттях… Якщо вмієш чарувати… Чи могла б ти зробити так, щоб я була хлопчиком?

– Ні, – відповіла Трісс тоном, у якому бринів лід. – Не могла б.

– Гм-м… – явно стривожилася мала відьмачка. – А чи могла б ти принаймні…

– Принаймні що?

– Чи могла б ти зробити так, щоб я не мусила… – Цірі зарум’янилася. – Скажу тобі на вухо.

– Кажи. – Трісс нахилилася. – Я слухаю.

Цірі, червоніючи ще більше, наблизила обличчя до каштанового волосся чародійки.

Трісс випрямилася різко, а очі її загорілися.

– Сьогодні? Зараз?

– Гм.

– Ясна і йохана холера! – крикнула чародійка й копнула табурет так, що той аж гупнув об двері, збиваючи щурячу шкіру. – Зараза, мор, пранці й чума! Я хіба повбиваю тих клятих дурнів!

– Заспокойся, Мерігольд, – сказав Ламберт. – Ти збудилася неспівмірно й цілком без приводу.

– Не повчай мене! І припини звертатися до мене «Мерігольд»! А краще за все буде, якщо ти взагалі помовчиш. Не до тебе я говорю. Весеміре, Ґеральте, чи хтось із вас знав, як жорстоко скатована та дитина? У неї на тілі жодного живого місця немає.

– Дитинко, – поважно сказав Весемір, – не дай емоціям захопити себе. Ти виховувалася інакше, ти інакше дивишся на виховання дітей. Цірі походить з Півдня, там дівчаток і хлопчаків виховують зовсім однаково, без